Глава 20

 Травневі свята пролетіли зі швидкістю комети. Тільки раділи зустрічі, як все вже скінчилося. Після свят так важко потім повертатися на роботу і вливатися в трудові будні. Улюблені студенти, надихнувшись вихідними взагалі ставили запитання не по темі, але ж якщо певно запитували, то це їх цікавило і відповідати потрібно. Зітхнула тяжко. Питання не було легке, зачіпало відчуття справедливості, переливалося усіма тонами нашого будення. Чому одні мають все? Коли вони наїдяться? Чому їм закон не писаний? Чому при скромні зарплатні держслужбовця всі мають маєтки, статки, автопарки?  І чому це у всіх них такі успішні чоловіки, дружини, батьки? Питання, а навіщо їм стільки і мене так засмутило. На жаль, відповіді я не мала. Напевне, і мої всі такі толерантні  відповіді були  лукаві,  тому що я мала ті ж запитання. Це вже викликало когнітивний дисонанс, коли мої знання і переконання якось суперечили один одному.

- Але ж Дарино Олександрівно, все можна купити.

- Та невже? Тут  я вас розчарую. Є речі, які не можна купити за гроші. Це надію, характер, здоровий глузд, повагу, довіру, терпіння, талант, чесність і любов. І хоча гроші в нашому повсякденному житті займають вагоме місце, гроші можуть нам так багато всього дати: їжу, одяг, дах над головою, комфорт, здоров’я, суспільне становище, розкіш життя. Але як сказали б дехто важливість грошей в нашому житті дещо переоцінена, й іноді бажання наживи штовхає людей на аморальні вчинки за потребою чогось ілюзорного, матеріального і з коротким терміном дії.

- І що з тієї чесності? - вперто вирішили довідатися студенти.

- Знаєте, не існує ідеального суспільства. Всі спроби створити таке суспільство виливалися в утопію. На підведення підсумку нашої пізнавальної розмови, я хочу сказати, що ми усі з вами різні, але країна у нас одна. Ми можемо по-різному ставитися до певних рішень, ситуацій - це нормально. Нам може не все подобатися в цій країні -  і це нормально. Але тільки ви і кожен з вас здатні щось змінити. Не хтось, хто прийде зверху і всім стане добре жити. Це має зробити кожен з нас - почати з себе. Не чекати, що тобі щось хтось має дати, а піти і зробити. Якщо ви мені зараз розпочнете говорити, що є маса перепон, то боріться з ними. Ви є та рушійна сила, що здатна все змінити. І ці зміни починаються в голові кожного з нас. Навіть якщо розглянути, що створені в країні ідеальні умови для підприємництва, то якщо людина нічого не буде робити нічого не зміниться. Всі зміни мають відбутися у вас в голові. Розумієте, скаржитися легко, бути незадоволеним легко, бути нещасним легко. А от створювати щось цінне, змінювати щось на краще в житті і бути щасливим - це вимагає неймовірних зусиль. 

Від подальшої розправи мене врятував дзвінок.

 - Отже, ми зараз йдемо на пари, але якщо ви бажаєте продовжити зі мною розмову то після 16.00 у мене сьогодні вільний час, можемо зустрітися в актовому залі, якщо звісно він буде вільний.

- Добре. Домовилися.

І усі на диво одноголосно вирішили, що поговорити вони хочуть. Відчуваю будуть тортури. Та нарешті мені дали вийти з аудиторії, і я вже змушена була бігти на наступну пару.

- Привіт! Як в тебе справи? – ввечері за  традицією написала я Луці.

- У вівторок у нас буде розлучення. - відписав він мені.

- Переживаєш?

- Так. Ми довго прожили разом, і я не зовсім уявляю, як буду жити далі.

- Нормально ти будеш жити далі. Життя на тому не закінчується, починається просто його новий етап. Я розумію, що тобі важко, тому що твій побут був влаштований, і все було зрозуміло і звично. А зараз тобі доведеться вийти з зони комфорту, а це страшно, адже невідомо, що там.  А почуття, що тебе зараз охоплюють, вони пройдуть. І буде просто життя, від якого ти знову будеш отримувати задоволення.

- Хотілося б вірити, що так і буде.

- Так і буде. Погане вічно не триває, тому все мине.

- Дякую, за підтримку. - після паузи відписав він мені.

- Будь ласка. - я поставила смайлика.

- А як твій день пройшов? - запитав він мене.

- З мордуваннями і муками, але я зараз не хочу про це говорити.