Глава 15

Наші посиденьки з Тарасом у мене на кухні перервав наполегливий дзвінок в двері. Ми переглянулися. Я щось не дуже пристойне виговорила і пішла відкривати двері. У мої двері гатили схоже вже ногами, видно я комусь зараз щось цінне відірву. І я рвучко відкрила двері.  У дверях стояв розлючений Лука.

- Це ти в усьому винна. – сходу заявив він.

Я, м’яко кажучи, здивовано на нього витріщилась.

- А детальніше за що мене шпиняєш?

- Мій брат зник у цих чортових катакомбах. – заволав Лука.

- Чого пропав?

- Він вискочив, як ошпарений з дому, і ми його вже шість годин знайти не можемо.  Він поліз тільки в ці кляті підземелля.

- Чому ти впевнений, що він поліз в катакомби? – поставила я запитання Луці.

- Бо ми з ним посварилися, – приречено відповів він, – і ми ніде не можемо його знайти.

- Лука навмання ніхто нікуди не лізе. Тим більше з опалу й відчуття злості. У підземелля лізуть підготовлено, обдумано і з підстраховкою на поверхні.

- Мій брат поліз. Взяв екіпіровку і поліз. – зло прошипів Лука. – І якщо з ним, щось станеться, то я…

- І скільки годин він нього немає звістки?

- Шість.

- Твою коштовність! – чуттєво вилаялася я.

Набрала номер Міха.

- Галє? – видав Міх.

- Міх, у нас екстрений збір є підозра, що Вадим поліз в катакомби, його уже шість годин ніхто не може знайти.

- Ну, так а паніку чого зняли? – здивовано запитав Міх.

- Міх, Вадима треба знайти зараз. Куди міг він піди є якісь припущення?

- Можливо колодязь вічного плачу?

- Гаразд я подивлюсь там. Міх будеш координатором.

- Зрозумів. Чого паніку розвела?

-  Є причина. Давай.

З телефоном у руці я полізла за екіпіровкою.

- Я піду з тобою.  – наді мною стояв Лука.

- У тебе є досвід спускання під землю?

- Ні. Я піду з тобою. – проричав Лука.

- І ускладниш мені задачу. – так лагідно спробувала я його здоровим глуздом переконати.

- Я йду з тобою.

І здоровий глузд до нього не долетів. Шкода. Я на нього виразно подивилася з роздумами, що ж з тобою добрий молодче робити.

- Дарино! – застережливо осмикнув мене Тарас.

Перевела  погляд на нього. Тарас з докором на мене дивився. Лука в цей час чомусь безтолково сновигав  моєю квартирою.

- Ненавиджу, коли ти так робиш. – прошипіла я Тарасові.

І пішла шукати стару екіпіровку для Луки. Лука перевів здивований погляд з мене на Тараса.

- То ми йдемо? – запитав незрозуміло у кого він.

- Беру екіпіровку і йдемо. Ти робиш усе, що я тобі скажу. Зрозумів?

- Так.

- Добре. – я запхала одяг в рюкзак і захопила воду. – Я готова, поїхали. Тарас ти..

- Я зрозумів. Набереш, як тільки все виясните.

    Ми спустилися в двір. Біля під’їзду стояв джип Луки. Я сіла на переднє сидіння. Забила в навігатор адресу найближчого дому. Їхали мовчки.

- Лука, все буде добре. Вадим не жовторотий юнак, він уже досить досвідчений дигер,  а такі не ризикують безглуздо життям.

- Він ще дитина.

- Йому 18 років. І він здатен відповідати за свої вчинки.

- Ризикувати життям спускаючись під землю, це не те, що б я хотів для нього. А ти… - він замовк.

Я перевела на нього запитливий погляд, що ж там я…та продовжувати він не став.

- Не перегинай палку і не згущуй фарби. Нічого страшного на разі не сталося.

- Уже сьома година, як від мого брата немає ніякої звістки. І це нормально, ти говориш? – шипів він.

Його нерви уже починали мене бісити.

- Припарковуйся.

 Лука зупинив машину.

- А тепер дивися на мене. Мені зараз байдуже до твого відчуття жаху і провини. Зі мною ти зможеш піти, як опануєш себе. Мені ще тільки бракувала твоєї панічної атаки під товщею землі. – я говорила спокійним, монотонним голосом.

- Я в порядку. Можеш не хвилюватися. – процідив він крізь зуби.

Хоча око і губа, що нервово смикалися говорили про зворотне.  Та й погляд його щастя мені якось не обіцяв. Чорт з тобою.

 - Переодягайся.

Я кинула йому рюкзак. І почала сама одягатися.  Він мочки почав одягатися.

- Каску на голову.

Каску він покрутив і з великим сумнівом натягнув на голову. Наблизилася до нього піднялася на носочки і ввімкнула ліхтаря. Підійшла до люка, зняла чавунну кришку і перед нами відкрився вузький прохід в темноту. Ми спустилися під землю. Під ногами ковзалася глина, а стіни в зелених потоках блистіли від води.

- Боятися тут немає чого, як і гидувати. Можуть бути криси, всілякий непотріб,  залишки тварин попадатися. Ти як в порядку?

- Так.

- Добре, голову нагинаєш в ідеалі повторюєш усі рухи за мною. І відразу мені повідомляєш, коли паморочиться голова, натер ногу, чи ще якісь негаразди. Зрозумів?

- Так.

Коридор з низькою стелею вивів нас до склепінчастого тунелю.

- Починаємо спускатися в глиб системи. – прокоментувала я для Луки.

 Ми і справді уже досить швидко дійшли до невеликої кімнатки стеля тут була вища, а рівень води по щиколотки.

- Так і коли летучих мишей побачити теж не лякайтеся, просто закрий обличчя, можуть поранити, якщо їх налякати. - час від часу говорила я.

Хоча не зважаючи за плечима на новачка, просунулися ми нормально.

- Ми зараз відпочинемо декілька хвилин, по переду нас чекає складний маршрут. Клаустрофобією точно не страждаєш?