Наші посиденьки з Тарасом у мене на кухні перервав наполегливий дзвінок в двері. Ми переглянулися. Я щось не дуже пристойне виговорила і пішла відкривати двері. У мої двері гатили схоже вже ногами, видно я комусь зараз щось цінне відірву. І я рвучко відкрила двері. У дверях стояв розлючений Лука.
- Це ти в усьому винна. – сходу заявив він.
Я, м’яко кажучи, здивовано на нього витріщилась.
- А детальніше за що мене шпиняєш?
- Мій брат зник у цих чортових катакомбах. – заволав Лука.
- Чого пропав?
- Він вискочив, як ошпарений з дому, і ми його вже шість годин знайти не можемо. Він поліз тільки в ці кляті підземелля.
- Чому ти впевнений, що він поліз в катакомби? – поставила я запитання Луці.
- Бо ми з ним посварилися, – приречено відповів він, – і ми ніде не можемо його знайти.
- Лука навмання ніхто нікуди не лізе. Тим більше з опалу й відчуття злості. У підземелля лізуть підготовлено, обдумано і з підстраховкою на поверхні.
- Мій брат поліз. Взяв екіпіровку і поліз. – зло прошипів Лука. – І якщо з ним, щось станеться, то я…
- І скільки годин він нього немає звістки?
- Шість.
- Твою коштовність! – чуттєво вилаялася я.
Набрала номер Міха.
- Галє? – видав Міх.
- Міх, у нас екстрений збір є підозра, що Вадим поліз в катакомби, його уже шість годин ніхто не може знайти.
- Ну, так а паніку чого зняли? – здивовано запитав Міх.
- Міх, Вадима треба знайти зараз. Куди міг він піди є якісь припущення?
- Можливо колодязь вічного плачу?
- Гаразд я подивлюсь там. Міх будеш координатором.
- Зрозумів. Чого паніку розвела?
- Є причина. Давай.
З телефоном у руці я полізла за екіпіровкою.
- Я піду з тобою. – наді мною стояв Лука.
- У тебе є досвід спускання під землю?
- Ні. Я піду з тобою. – проричав Лука.
- І ускладниш мені задачу. – так лагідно спробувала я його здоровим глуздом переконати.
- Я йду з тобою.
І здоровий глузд до нього не долетів. Шкода. Я на нього виразно подивилася з роздумами, що ж з тобою добрий молодче робити.
- Дарино! – застережливо осмикнув мене Тарас.
Перевела погляд на нього. Тарас з докором на мене дивився. Лука в цей час чомусь безтолково сновигав моєю квартирою.
- Ненавиджу, коли ти так робиш. – прошипіла я Тарасові.
І пішла шукати стару екіпіровку для Луки. Лука перевів здивований погляд з мене на Тараса.
- То ми йдемо? – запитав незрозуміло у кого він.
- Беру екіпіровку і йдемо. Ти робиш усе, що я тобі скажу. Зрозумів?
- Так.
- Добре. – я запхала одяг в рюкзак і захопила воду. – Я готова, поїхали. Тарас ти..
- Я зрозумів. Набереш, як тільки все виясните.
Ми спустилися в двір. Біля під’їзду стояв джип Луки. Я сіла на переднє сидіння. Забила в навігатор адресу найближчого дому. Їхали мовчки.
- Лука, все буде добре. Вадим не жовторотий юнак, він уже досить досвідчений дигер, а такі не ризикують безглуздо життям.
- Він ще дитина.
- Йому 18 років. І він здатен відповідати за свої вчинки.
- Ризикувати життям спускаючись під землю, це не те, що б я хотів для нього. А ти… - він замовк.
Я перевела на нього запитливий погляд, що ж там я…та продовжувати він не став.
- Не перегинай палку і не згущуй фарби. Нічого страшного на разі не сталося.
- Уже сьома година, як від мого брата немає ніякої звістки. І це нормально, ти говориш? – шипів він.
Його нерви уже починали мене бісити.
- Припарковуйся.
Лука зупинив машину.
- А тепер дивися на мене. Мені зараз байдуже до твого відчуття жаху і провини. Зі мною ти зможеш піти, як опануєш себе. Мені ще тільки бракувала твоєї панічної атаки під товщею землі. – я говорила спокійним, монотонним голосом.
- Я в порядку. Можеш не хвилюватися. – процідив він крізь зуби.
Хоча око і губа, що нервово смикалися говорили про зворотне. Та й погляд його щастя мені якось не обіцяв. Чорт з тобою.
- Переодягайся.
Я кинула йому рюкзак. І почала сама одягатися. Він мочки почав одягатися.
- Каску на голову.
Каску він покрутив і з великим сумнівом натягнув на голову. Наблизилася до нього піднялася на носочки і ввімкнула ліхтаря. Підійшла до люка, зняла чавунну кришку і перед нами відкрився вузький прохід в темноту. Ми спустилися під землю. Під ногами ковзалася глина, а стіни в зелених потоках блистіли від води.
- Боятися тут немає чого, як і гидувати. Можуть бути криси, всілякий непотріб, залишки тварин попадатися. Ти як в порядку?
- Так.
- Добре, голову нагинаєш в ідеалі повторюєш усі рухи за мною. І відразу мені повідомляєш, коли паморочиться голова, натер ногу, чи ще якісь негаразди. Зрозумів?
- Так.
Коридор з низькою стелею вивів нас до склепінчастого тунелю.
- Починаємо спускатися в глиб системи. – прокоментувала я для Луки.
Ми і справді уже досить швидко дійшли до невеликої кімнатки стеля тут була вища, а рівень води по щиколотки.
- Так і коли летучих мишей побачити теж не лякайтеся, просто закрий обличчя, можуть поранити, якщо їх налякати. - час від часу говорила я.
Хоча не зважаючи за плечима на новачка, просунулися ми нормально.
- Ми зараз відпочинемо декілька хвилин, по переду нас чекає складний маршрут. Клаустрофобією точно не страждаєш?
#639 в Жіночий роман
#2203 в Любовні романи
#1079 в Сучасний любовний роман
від незнайомців до закоханих, гумор та повсякденність, філософія та психологія
Відредаговано: 14.04.2020