Глава 14

Тиждень пролетів, як комета над землею. Я була зайнята до різі в очах. І вже з якимось сумом відслідковувала дні на календарі. Чи то все весна і банальний авітаміноз, чи то просто старість, та до вихідних з трудом дожила. Ще в п’ятницю мене трохи лякала думка кудись їхати на вихідні, проте сонячного суботнього ранку я з задоволенням підірвалася з ліжка. Під гучну музику я в ритмі танго прибрала квартиру та привела себе в порядок. Дорогою купила вино й в улюбленому кафе закупила тістечок. У машині я гучно увімкнула музику. Неймовірна гарна, сонячна та тепла погода, викликала сплеск оптимізму, що так і бадьорив. Весна була саме такою, як і мала бути.

   З двору виднівся дим, як тільки вийшла з машини зрозуміла, що до диму є ще й запах. Хвіртка відкрилася й мені на зустріч вийшов Вадим.

- Доброго дня, Дарино Олександрівно!

- Привіт! І що готуєте? - повела я носом, відчуваючи наповнене повітря різними смачними ароматами.

- Буде юшка. – розплився він у посмішці.

А я дістала з багажника пакет з тістечками і вином. Пакет у мене з рук забрав Вадим і радісно побіг до будинку, а я пішла вітатися з Григорієм Петровичем. Та біля мангала він був не один, поряд нього стояв Лука, при вигляді мене у якого витягнулося обличчя.

- Доброго дня! Я ж нічому не завадила? – дещо розгублено запитала я.

- Доброго дня, і вам Дарино Олександрівно – з посмішкою заговорив Григорій Петрович. – Дуже радий, що ви приїхали.

- Здраствуйте! – якимось нещасним голосом буркнув Лука.

- І що ви, звісно ви нічому не могли завадити. Ми просто компенсуємо зіпсований шашлик минулого разу. – підморгнув мені Григорій Петрович. – І Лука особисто приготував дорадо на грилі.

Лука мені більше і слова не сказав, тільки час від часу кидав на мене погляд.

- Так, ми можемо тут залишити Луку, а самі перейти в дім. Я вам дещо покажу. - розпорядився Григорій Петрович

І ми з ним пішли в дім. Він провів мене в кімнату і посадив на диван. На столику  стосом лежали різні газети, журнали, карти.

- Давайте подивимося у мене залишилися ще деякі старі записи. Гадаю вам вони будуть у пригоді.

- Діду, а ти показував ті старі записи про каналізацію? – забіг в кімнату Вадим.

- Зараз усе покажу. – пирхнув він.

Григорій Петрович дістав ще одну мапу, і ми її оточили. У розгляданнях і коментуванням ми захопилися й навіть не відразу відреагували на Луку, який кликав нас до столу.

- Так, вже йдемо. – відповів  Григорій Петрович.

І ми таки закруглилися і перемістилися на кухню. Питань було багато, і наша розмова невпинно поверталася до побачених мап. Один Лука сидів мовчки, тільки спостерігаючи за нами і поступово вертикальні зморшки на його лобі розгладилися, і він перестав виглядати, як осінній ліс, у якому вже опало листя і котру неділю поспіль йде дощ.

- А як там справи у мого студента? - запитав Григорій Іванович.

- А як у всіх. Від сесії до сесії…

- А як здає?

- Ну колінки на іспитах звісно не тремтять і свідомість ніхто не втрачає, та іноді такі пристрасті відбуваються, що куди там далі вже. Розумієте часи уже не ті і студенти вже інші. Якщо раніше шпаргалки з карман витягували, то сучасні гаджети це питання нейтралізували. Допитливі уми знаходять все нові способи отримання омріяного запису в заліковій книжці.

- І як ви з ними справляєтесь?

- З долею гумору й оптимізму. - посміхнулася я.

- У мої часи теж так було. - посміхнувся Григорій Іванович. - От пам’ятаю, як ми здавали іспит, йшов вже котрий час іспитів, а ми сидимо і пишемо, заходить декан і такий запитує, що любителі списувати? А викладач відповідає, що ні, любителі вже давно в коридорі, тут одні професіонали залишилися.

- А ти Лука як навчався? - запитала я мовчазного Луку.

- Вчився і готувався. - скупо відповів Лука.

    Григорій Петрович зітхнув, а далі взявся розповідати ще історії з свого життя.  Особливо сподобалися історії з початку 90-х. У них на роботі був кранівник, хороший такий дядько, толковий, правда пив, ну от на вивантаження матеріалів вимагають кран, а кранівник в дим п’яний.  П’яного ж звісно не пошлють, ну й не послали кран. На другий день прибігає такий собі надто високої думки заступник начальника і починає всіх же розпинати, зате чого кран вчора не було. Підлітає він до дяді Толі, який таки з бодуна сидить в крані і з сумом дивиться на світ, і починає на того репетувати, що такий сякий, чого вчора не був в працездатному стані?  Той його слухав, так слухав нарешті, коли він уже перейшов на такий ультразвук понуро так у нього, запитав, що а ти власне хто такий, ну начальник то весь почервонів і так до нього, я хто, та я Заграй. На що дядя Толя так повільно посміхнувся, зістрибнув з крану, стягнув свою кепку й до нього тай каже, що ти заграй, а я станцюй.

Я сміялася від душі та навіть Лука посміхався.

                Історіями я щиро насолоджувалася. Це здавався, який зовсім інший світ, у якому люди були інші, і якось вони намагалися виживати в час, коли був повний розвал і нічого не працювало. Ще запам’яталася історія про ведення бухгалтерського обліку. На той час складів не було, всі матеріали лежали просто під відкритим небом. А Григорій Петрович, коли бухгалтерія виписала йому карточку з матеріалами, які він не брав пішов розбиратися з бухгалтерією. Правда каже, що головний бухгалтер завжди горою стояла на стороні комірників. Ну і сидить він у головного бухгалтера чекають, поки прийде комірник, заходить така жіночка в фарбованій шапці з песця уже витертій на потилиці від якої злегка пахне алкоголем. Головний бухгалтер і до неї, що ось Тамара Василівна є прецедент, шановний Григорій Петрович каже, що не брав даний матеріал, який у нього в карточці. Тамара Василівна, так спокійно, каже, що ні він брав. Так посперечавшись трохи, головний бухгалтер вже втомився і звертаєтесь до Тамари  Василівни, що чим докажете, а та так шапку зриває з голови і кидає на підлогу з словами, та щоб я здохла. Отак раніше їм і працювалося.  Я насміялася до болі в вилицях.