Глава 13

Слова ми дотримали. Як тільки лікарі виписали Ігор Івановича, ми дружньою командою поїхали в село. Для цього Веталь взяв буса у батька, й всі, хто бажав, скинулися корисними речами: подушки, ковдри, постільна білизна, кухонне приладдя, холодильник, диван і цього всього вкрай необхідного був повний бус. Хлопці самі виявили бажання їхати зі мною, навіть на волонтерських позиціях. Допомагали усі ті корисні речі збирати. Я не відмовляла їх від поїздки, хтось мав же показувати їм, що турбуватися про стареньких потрібно, і що це нормально.

     Ми так і їхали на двох машинах. Хату знайшли швидко, все таки в гості до Лілі я їздила. Швидко роздала пакунки з подарунками малюкам, і Ліля нас провела до хати. З усіма іншими питаннями ми валандалися до вечора. Хата не була запущеною, вирішивши куплю-продажу почали її обживати. Спершу мити і прибирати, далі розкладали речі. Ліля притягнула з дому тюль, а то ми її наявність якось упустили з виду і справи спорилися швидко. Далі Ліля потягнула нас усіх на плов. Усі уже досить відчутно зголодніли й пішли з радістю на смачну їжу.

    Плов готував Костянтин, який все нахвалював, що він справжній узбецький й приготовлений з баранини. Мені було уже байдуже чи справжній він чи несправжній. Плов був смачний, а я голодна, напевне такої ж думки була більшість, бо їли швидко. Ліля тільки час від часу зворушливо на нас дивилася, бо її юна команда в компанії швидко працювала, хто виделкою, а хто і ложкою.

    Додому ми поверталися уже поночі. Ігоря Івановича заселила, сердобольна Ліля обіцяла приглянути якщо що. Я була втомлена, але задоволена. Зі мною їхав Вадим, так як я мала його завести до дідуся. Тільки ми від’їхали з дороги, яка витрушувала печінки з тебе, як він заснув.

- Уморила дитину. - посміхнулася я.

- Я не сплю. - тут же стрепенувся він.

- Та спи вже. Все нормально. Розклади крісло. Розбуджу на заправці.

- А знаєте, я радий, що ми змогли допомогти.

- То нормально. Людина - істота соціальна. Відчуття співчуття є однією з кращих якостей людини. Воно дозволяє бачити біль оточуючих людей і не залишатися байдужим. І люди, які вміють співпереживати набагато багатші в духовному плані, ніж ті, що залишаються байдужими до проблем оточуючих. Людина, на долю, якої випало нещастя потребує підтримки. Навіть, коли вона говорить, що сильна і сама справиться. Участь сторонньої людини підживлює силами для подолання тієї чи іншої ситуації й дає надію, що впоратися з проблемою буде легше.

- Можливо…- крізь сон пробурмотів він.

Я покосилася на нього. Який же він ще був ще дитина, скрутився, якось примостився і спав.

        Повела плечима, щось видно Дарино Олександрівно давно ви так від душі не працювали. Так, втома була, але це хороша втома була, від добре виконаної з задоволенням роботи.

       Обабіч дороги була вже справжня весна. Дивно вона настала, ще ось був холод, чорні голі гілля дерев погойдувалися від вітру, а тепер усе покрито буйною молодою зеленню. Господарі кожну хату приводили після зими до ладу, білили штахети, дерева і все було таке чистеньке, і гарненьке, що на душі розливалася насолода, і на обличчя набігала час від часу дурнувата посмішка. Вадим спав до самої заправки, поки я роздумувала будити його, чи дати дитині поспати, він вирішив цю дилему і прокинувся сам. З машини я виповзла з кректанням, і ми дружно розсміялися. Поки заправлялася машина нам зробили дві кави.

- Як там кажуть, кава, то не розкіш, то засіб пересування. - пробурмотіла розмішуючи цукор.

- Втомилися?

- До чортиків.

- Я теж.

- Отже, у нас з тобою добра компанія.

- Ви висадіть мене біля метро, я сам доїду.

- Я звичайно не душенька, коли втомлена, але і не чудовисько, щоб від мене так швидко драпати. - посміхнулася я.

Вадим посміхнувся у відповідь й на тій оптимістичній ноті, ми поїхали далі.

   - Дарино Олександрівно, а я забув сказати, дід знайшов ще карти і записи, якщо хочете можемо зайти забрати? –  сказав Вадим.

- Вже надто пізно. Давай перенесемо це на наступний тиждень.  Коли буде зручно?

- В суботу нормально буде? – запитав Вадим.

- Так. Нормально.

У Ворзель я таки його відвезла. До дому доїхала вже за приборами. Щось себе видно переоцінила. А попереду в мене ще марудний тиждень. Нічого будемо виходити з того, що якщо вас щось не вбило, доженіть і вбийте його.