Глава 12

Я трохи втомилася. Уже було видно по тому, що пройшла до 6 способу подолання гніву легко перестрибнула четвертий спосіб: «Не будьте занадто категоричні».  На п’ятому посміялася : «Слухайте. У чомусь ви можете помилятися. Але ви можете зрозуміти те, тільки якщо зможете вгамуєте своє роздратування, поки слухаєте співрозмовника».  Шостий спосіб пропагандував, що потрібно вибачатися. Якщо ти не правий скажи про це. Так, як помилки це природна і вельми цінна частина нашого життя». І щось всі ці спроби подолання гніву, власне привели до ще більшого роздратування.  Звісно як радили, можна було ще «Подивитися вперед» та тут уже моя витримка здала позиції. І тиждень я закінчила з оком, що смикалося. Колега навіть припустив, що то в мене може невралгія. Довелося запевнити, що то в мене життя. І прийнято вольове рішення приділити вихідні хобі.

      У суботу в маленькій компанії зробили вилазку. Воно то було якось дивно, але підземелля мене заспокоювало. У стані тихої ейфорії я перебувала доти, поки ми не наткнулися на дідуся, який сприйняв нас в штики.

- Спокійно, спокійно ми нічого поганого вам не зробимо, ми просто досліджували дані каналізації. – виставила я руки вперед.

Хлопці завмерли. Ми всі завмерли й чекали, поки дідусь заспокоїться.

- Я тут живу. – глухо відповів він закашлявшись. – Ніде більше жити. З дому довелося тікати.

- Ясно. Вам потрібна медична допомога  з вашим кашлем.

- Я нікому не потрібен. – стиха розсміявся він такій моїй пропозиції і тут же знову закашляв.

- Як вас звати? – не заспокоїлася я.

- Ігор Іванович.

- Добре. А давайте ми з вами вийдемо звідси, і я відвезу вас до лікарні. - запропонувала я.

- У мене нічого немає.

- Нічого, вам зараз потрібна медична допомога. Будь ласка, пішли зі мною. – я обережно взяла його за руку, рука була неймовірно гаряча.

- Дарино Олександрівно, – стиха позвав Веталь, - а нам що робити?

- Речі беріть Ігоря Івановича і за мною, на вихід.

- Не чіпай, – проричав Ігор Іванович, – то все моє.

- Ми знаємо, що то ваші речі, просто беремо їх з собою, ми з вами їдемо в лікарню, у вас жар. – продовжила я спокійно його вмовляти і потихенько тягнула за собою, а хлопці підхопили лахи і пішли слідом.

- Я не хочу в лікарню. Мене там ніхто не прийме.

- У лікарню вам потрібно. І звичайно вас приймуть і нададуть усю необхідну допомогу. Ви одужаєте. А ми подивимося, чим можемо вам допомогти.

- Ніхто не допоможе. Такі старі, як я уже нікому не потрібні. Ми тягар. Тільки й чекають, поки здохнемо. З дому вигнали, коли не пішов, у погріб замкнули, аби не сусіди там і здох. Прийшлося тікати. – він знову закашляв від такої довгої розмови.

Добре, що вихід був не далеко.

- Веталь, прижени машину. – і я кинула йому ключі. – Ігорю Івановичу, ви перепочиньте, – порадила я йому.

Він підійшов до Вадима забрав у нього сумку і сів на неї. Боже, який же він був худий. Я ввімкнула телефон і набрала номер, як тільки почула, що мене слухають.

- Антоне, мені потрібна положити в лікарню дідуся терміново у нього висока температура, кашель, і він геть виснажений. Схоже він біженець. Оплачу усі витрати, виріши швидко.

- П’ять хвилин і надам усю інформацію.

 Антон відключився. Веталь під’їхав, ми переодягнулися і загрузилися. Задзвонив телефон.

- Так, Антоне?

- Записуй.

І він продиктував адресу лікарні. 

- Дякую!

- Зарахуємося.

- Ну, що хлопці, спочатку відвеземо Ігоря Івановича, а потім я вас по домам? Чи до метро, а далі самі?

- Ми з вами. – за всіх відповів Вадим.

- Тоді поїхали.

    У лікарні нас справді дуже швидко прийняли і навіть дозволили речі Ігоря Івановича в палату забрати. Діагноз невтішний, двохстороннє запалення легень. Нам видали список з ліками, Веталь пішов за ліками, а Вадим приніс нам кави.

- Дарино Олександрівно, тримайте, простягнув мені стаканчик з кавою.

- Дякую.

- А з ним усе буде добре? – поставив він запитання. – Він такий худий.

- Не знаю…сподіваюсь, що все буде добре. – знесилено відповіла я.

- Ви засмучені? – не відставав Вадим.

- І дуже сильно. – не стала я кривити душею. – Розумієш, це просто не вкладається в моїй голові. Ми досягли неймовірного технічного і наукового прогресу, а до сих пір продовжуємо вбивати один одного. Ми полетіли в космос, а цей старий дідусь жив в каналізації.  І в моїй голові ці пазли не складаються, я не розумію, як можуть вестися війни, як холоднокровно можна посилати людей на смерть, як можна знищувати мирних жителів. Люди витрачають неймовірну кількість грошей на те, щоб розробляти нові види зброї для того, щоб вбивати себе ж. І для чого? У погоні за якоюсь примарною вигодою…владою, збагаченням…тільки одна печаль, на той світ нічого з собою не візьмеш. Як прийшли з нічим, так і підемо з цієї землі з нічим. Але чого ж тільки ми топимо одне одного в морі крові, сліз, відчаю і болю?  Заради чого? Влади? Так, влада як наркотик, не кожен ладен пройти перевірку нею. Одним б’є в голову, іншим по голові. Гроші? Рушійна сила війни, коли вони набирають вагу,тоді зникають почуття. І вони вже тоді не пахнуть. «Всім відомо, що за гроші можна купити туфлі, але не щастя, їжу, але не апетит, постіль, але не сон, ліки, але не здоров'я, слуг, але не друзів, розваг, але не радість, вчителів, але не розум», ще Сократ говорив. Але, здається, байдуже вікова мудрість, усі поводяться так, неначе будуть жити вічно. То на якому етапі з нами стає щось не так?  Чому ми гірше будь-якої тварини винищуємо одне одного? Заради якої великої мети? Які виправдання собі малюємо? І чому ми вважаємо, що це важливіше самого життя? Які шори у нас на очах? Що з нами відбувається, коли минають тисячоліття, а ми й досі ведемо себе як самі примітивні створіння?  Невже за постійним прогресом, знаходження і запровадженням нових технологій, відкриттів і винаходів ми не можемо знайти способу зросту і задоволення усіх амбіцій?