Глава 8

Тиждень пролетів, як зазвичай метушливо. У п’ятницю, після занять, ми домовилися з Вадимом теку відвезти Григорію Петровичу. Вадим, як маленьке цуценя, з нетерпінням крутився в машині.

- Як тиждень пройшов?

- Норм.

- Як ти умієш красномовно розповісти. – не втрималася я від насмішки.

- Нудно було, нічого цікавого.  Щось вчив, щось здавав. - покрутився на місці хлопчина.

- Отак і виглядає «гризти науки граніт у альма- матер».

- Дарино Олександрівно, я ж вчусь.

- Знаю. Молодець. Викладачі нахвалювали, що взявся за розум.

- Правда? - здивовано округлилися його очі.

- З моїх уст було б св’ятотацтвом,  такими речами жартувати. Мене тішать твої успіхи.

- Дякую. Все одно половина з того чого нас вчать, лобода рідкісна. І в житті не знадобиться.

- Ти ніколи не знаєш, коли і що тобі в житті знадобиться. У тебе зараз чудовий період життя, уже дорослий, але ще не обтяжений життям. Всотуй, як губка знання, і насолоджуйся життям. 

  За розмовами про буденне життя ми досить швидко доїхали.

- Дід уже нас навіть зустрічає.  – з посмішкою на вустах сказав він.

Григорій Петрович дійсно проходжався по дворі. Побачивши машину, вийшов до воріт.

- О, привіт! – радісно махнув він рукою.

- Доброго дня Григорію Петровичу!

- Діду, привіт! – з машини вискочив Вадим.

- Як життя молодь?

- Діду, все добре. Дарина Олександрівна може підтвердити. Правда ж? – і перевів погляд на мене.

- Правда. – підтвердила я.

- Вадиме, у нас хліб скінчився. Зганяєш, купиш. А ми поки з Дариною Олександрівною, чай поганяємо.

- Добре діду. Я миттю.

І Вадим жваво припустився до магазину.  А ми пішли в дім.

- Чай малиновий будете? – весело запитав він. – Я страх, як поважаю такий чай. – І Григорій Петрович зайнявся приготуванням чаю, а я сіла скромно за стіл.

- І Дарино Олександрівно, я хотів вибачитися за поведінку Луки. – враз посерйознішав Григорій Петрович.

- Григорію Петровичу, все нормально, не потрібно вибачатися.

- Ні, потрібно, інакше ви будете думати, що мій внук тупий телепень, а це не так. Він переживає зараз не найліпші часи. Його дружина, з якою він думав, що у нього все добре, в одну мить кинула його. Лука…- зробив паузу він, - складна людина. Життя не дуже балувало його. Я по суті виховав його. Батько покинув його ще як той був маленький. Моя донька вийшла ще раз заміж і у неї народився Вадим. Та потім мою доньку збив автомобіль, вона померла на місці. - на цих важких спогадах він запнувся, та потім продовжив. -   Від Луки, батько Вадима відмовився відразу, і я забрав його до себе, а від Вадима він відмовився пізніше, уже в підлітковому віці, коли йому здавалося, що Вадим заважає його новому сімейному щастю. Отак хлопці й опинилися в мене.  Лука досить потайний, і він не вміє показувати свої почуття. Інакше йому здається, що він  стає вразливим, а тому відчуттю він щосили пручається. Але він все це важко переживає, просто нікому не показує.

Я навіть розгубилася від почутих одкровень. Мені було щиро жаль, що життя так у них склалося.

- Я добре розумію, що якщо чоловік не показує своїх почуттів, то це не означає, що він їх не відчуває.

- Я сподіваюсь на це. – якось загадково сказав Григорій Петрович. - Тим більше з Вадимом у них зараз складні відносини.

Хлопнули двері і на кухню влетів Вадим.

- Купив хліб. І у нас тут є міні-пекарня. А вони неймовірно смачні пиріжки печуть.

І він як фокусник дістав ще гарячі пиріжки з пакету.

- Добре, що взяв. – сказав Григорій Петрович.

І налив чашку чаю для Вадима.

- Що мапа?

- Завели в нашу програму, є декілька місць, які натякають на те, щоб ми їх перевірили.

- Це добре, що пригодилася. – посміхнувся Григорій Петрович.

- Я маю вже їхати.

- Дарино Олександрівно, ви бажаний гість в моєму домі. Я із задоволенням подивлюся на всі свої старі записи і готовий поділитися знаннями  колекторів у місті Києві.

- Дякую. Я із задоволенням, до вас завітаю ще.