Глава 6

Додому я повернулася, наповнена гарячого свербежу нетерпіння, заглянути в теку з картами і записами, що мені видав Григорій Петрович. Дорогою вчасно згадала про відсутність їжі в холодильнику й заїхала ще в магазин. Похід в магазин можна було б назвати коротким забігом, бо з рекордною швидкістю я закинула їжу в корзину.  Ще 20 хвилин на те, щоб поставити машину і влетіти в квартиру, засунути їжу в холодильник, попити води і сісти нарешті за теку. Перед моїми очима відкривалася копія карти Києва 1846 року. На карті відображена велика частина правого берега і трішки лівого, включаючи Микільську Слобідку, підписане озеро Русанів, озеро Святище. Здається, на плані показані усі будівлі, навіть сараї, але замість фортець, тільки їхні обриси. Також гарно зображений Видубицький монастир, на пагорбах біля Лаври.

  Багато уваги приділено річкам й іншим водоймам, хоча найменші не були відображені зовсім. По ходу Либіді добре видно невелике на ній озеро біля села Нижня Либідь - Деміївка (район Московської площі поблизу до Червонозоряного проспекту, місцевість  заводу з виготовлення скла) воно зникло при будівництві залізної дороги. У це озеро у південного підніжжя Байкової гори ( там, де тепер вулиця Ізюмська) впадають Либідь, Совка, а далі в Либідь, після виходу з озера вливається  Орєховатка. У дамби озера на Либіді – Васильківська застава з мостом.

  Цікавий струмок, що впадає в озеро Глинку – озеро вважається глиняним кар’єром і вже тоді поблизу стояв цегельний завод сім’ї Ейсманів, який перейшов потім у власність Суботіних від Емілії Суботіні в дівоцтві Ейсман. На час складання карти це рахувалося хутором Ейсмана. Струмок протікає і вздовж низовини вулиці Івана Кудрі або паралельно їй. А північніше, повз Володимирську церкву по яру в напрямку Либіді теж біжить струмок, що бере початок на околицях вулиці Новопечерська. Церква  стояла на місці теперішнього Палацу України, а площа довкола називалася Новостроєнською, Володимирською і Базарною. Базар звідти перенесли потім західніше, де він знаходиться й нині.

 На карті були навіть показані всі алеї в Царському парку.

Річка Клов складалася  з двох витоків, мостики через неї, мостики і млини на Сирці, усі його притоки і озера. Мостик і на Кирилівському струмку з Бабиного яру, два мостика на струмку з Репяхового  і мостик внизу нинішнього Смородиновського спуску.

Йорданське кладовище над Йорданською церквою (безпосередньо за теперішньою нотною фабрикою). Ще відносно ціла гора, відома на перетині 19-20 століття, як Юрковиця, а раніше – Лиса. Хоча цегельні заводи уже в усю точили Кирилівські висоти, руйнуючи стародавні вали і кургани.

Подольська Канава з мостами на кожному перетині з вулицями. Озеро з плотиною на притоці Глубочиці , яку дигери називають Кудрявцем , але Кудрявець – це давня назва всій Глубочиці.

На Звіринці, там де нині вулиця Стритинського вливається в бульвар Дружби Народів – велике Святе озеро. Над ним, на  церковному пагорбі – церква Іоана Предтечі. Частина пагорба обжита. На пагорбі напроти прообраз вулиці Мічуріна (Ломаковська).

 В кварталі П’ятачка між Бастіонною і Кіквідзе – православне кладовище, через вулицю Кіквідзе напроти німецьке. Річка Буслівка починається трішки нижче першого , а ще нижче вздовж Кіквідзе паралельно Бусловці – струмок, що вливається в озеро.

Було неймовірно цікаво, тож коли я відволіклася від карти, годинник вже показував другу ночі.  Я чортихнулася, згорнула карту і все таки пішла спати.

         Ранок, душ, джинси з футболкою, кава, і я набрала номер Міхи.

- Міх, у мене є дещо цікаве. Можеш зустрітися прямо зараз.

- Чого тобі не спиться? – пробурчав Міх і голосно позіхнув в трубку. – Ти ж не відстанеш. Добро, приїзди до мене додому.

- Буду за півгодини. Давай, мій хороший з ліжка вставай. Нас чекають великі справи.

- Жорстока жінка! Мучителька моя. – патетично закінчив розмову Міх.

         Я швидко зібрала теку і  поїхали в тихесенький спальний район, де мешкав Міх, у стару Дарницю. З трудом  знайшла місце, куди поставити машину, і з текою, і ноутбуком в руках забігла на четвертий поверх, не злим словом згадавши добрих людей, що будували п’ятиповерхівки без ліфтів. На пронизливий дзвінок довелося не один раз натиснути, поки нарешті двері відкрив заспаний й патлатий Міх.

- Вже треті півні проспівали, а ти все спиш.

- Я з ними тільки заснув.

- А що робив? – проявила я цікавість.

- Ти за те по голівці не погладиш. – нагло позіхнув Міх.

- Гаразд, можеш не продовжувати. Кава дома є? Пішли просинатися. У мене для тебе є нова карта.

- Що там?

- Карта Києва 1846 року.

- Ого-го. Дай подивитися.

- Зараз заллю в тебе каву і дам не тільки подивитися, а ще й попрацювати.

- Корисна баба.

Не поскупився обізвати мене Міх і поплутав за мною на кухню, де я швидко поставила чайник і насипала кави в чашки, полізла в холодильник знайшла хліб, ковбасу і сумнівний шматочок сиру. З сумом на все це подивилася, потім дістала телефон і замовила піцу.

- Золотце моє, від тебе чекаю  швидко проведеної роботи.

І простягнула йому чашку з кавою і бутерброд з того, що було.

- От за що я тебе люблю, то це за те, що перш ніж уморити людину, ти її годуєш. Гуманістка.

- Міх, та поки товстий схудне, то худий здохне.  Активуйся і поїхали, нас чекає багато роботи.

- Дарино, ну чого одна робота…- простогнав Міх, дожовуючи бутерброда.

- «Праця з мавпи зробила людину». «Праця найкращий шлях, для того, щоб почати любити життя». «Той, хто працює і для себе, і для інших, отримує радість помножену багаторазово». Мені продовжити?