Глава 5

У суботу в мене була зустріч з дідусем Вадима. Прокинулася й зібралася я швидко. У дзеркалі на мене дивилася кароока жінка з широкими темними бровами й закрученим в сором’язливу гульку русявим волоссям, у  штанах й сорочці.

 З собою  я захопила пляшку сухого вина й торт. Все ж не гоже з порожніми руками в гості завалюватися.

        Вадим проявив себе з найкращого боку, навіть не запізнився й чекав мене. Я зупинилася і помахала йому рукою. Він швидко підбіг до машини.

- Привіт! – на його обличчі розпливлася посмішка.

- Привіт! Ну, що Григорій Петрович готовий з нами зустрітися?

- Так, дід уже шашлик готує. - весело відповів він.

А я задумалася.

- А ти часто у діда буваєш?

- Майже на кожних вихідних. Дід же мене виховав.

- А батько?

- Батько завів собі іншу сім’ю. А стара його не цікавила. - з гіркотою відповів він та перевів погляд на дорогу

- А як ти захопився вивченням підземного світу?

- Мені було 15, з другом полізли в штольню. Була безглузда вилазка й зіпсований одяг. А далі я вже свідомо став цим цікавитися. Почав вивчати місцевість, шукати карти, знайшов однодумців, назбирав грошей на своє першу екіпіровку.

- І вчитися пішов свідомо…

- Вчитися наполіг дід й брат. Вони сказали, що першу освіту вибирають вони, а другу можу я вже сам вибрати.

- У чомусь вони праві. Питання ким бути, мучить досить багатьох людей. Не так вже й багато щасливчиків, які з дитинства знають, ким вони хочуть бути, усім іншим доводиться мучитися з вибором. А це справді складно, то ж варто починати з визначення власних інтересів і здібностей, але тут може бути такий момент, що подальші трудові будні будуть мало мати спільного з уявленням самої людини про цю роботу.

- Це я вже зрозумів. – понуро відповів він.

- І що майбутнє тебе не радує?

- Якось не надихає. І як показує практика, не завжди можна прожити на одну зарплату. Це якось абсурдно працювати на двох роботах, бо на зарплату з однієї роботи ти не можеш прожити. Алогічно.

- Так! Це виглядає, як життя дорослих людей в нашому колориті.

- А так і має бути? - нахмурилося дитя.

- Ні. На жаль, не завжди професіонали посідають відповідальні крісла й прийняті ними рішення не завжди сповнені здорового глузду. Краще від цього звісно не стає. Але уся надія на молодих громадян, які пов’язують своє майбутнє з Україною й хочуть поліпшити її стан. Вони мають уже певні знання про світ, професійні, етичні, активні в громадському та політичному житті, вміють працювати в команді. Володіють іноземними мовами. Нічого не нагадує? - покосилася я на його вкрай серйозну моську.

- Нам тут на право потрібно повернути, ми вже майже приїхали. - пильно стежачи за дорогою озвався Вадим. -  Нагадує, що ми ще довго будемо в цій лажі.

- Не розводь песимізм, з ним важче жити.

- Ага, деградувати живучи на свою зарплату з оптимізмом веселіше.

- Вадиме, хто хоче щось робити шукає шляхи, а хто не хоче - відмовки. Не приєднуйся до останніх, не йди з ними однією дорогою. Обирай те, що приносить людям користь, і ти не прогадаєш. Прагни змінити світ, і хто знає може це у тебе вийде.

- Дарино Олександрівно, зупиняйтесь біля кованих воріт, ми приїхали.

Я припаркувала машину, й ми з Вадимом вийшли.

     Було красиво, довкола росли величезні сосни й приємно пахло смолою. Я вдихнула на повні груди і потягнулася.

- Гарно тут.

- Ага, колись це було досить процвітаюче курортне містечко. Мм..- повів він носом, - здається, дід уже почав шашлик жарити. Пішли в дім.

   Я дістала пакет з вином і тортом і пішла слідом за Вадимом. Дворик був невеличкий і акуратний.  Від воріт йшла, зроблена бруківкою доріжка, з правої сторони був власне сам дім, досить великий з сучасною реставрацією під стиль кантрі. З лівої сторони був газон, обабіч якого росли квіти й буйно цвіли першоцвіти, далі йшов невеличкий садочок з молодих дерев, і стояв стіл під виноградною лозою. Там ми і побачили не дуже високого, щуплого і життєрадісного дідуся з кудлатими бровами і дуже щирою посмішкою.

- Вадимко, гей, ідіть до мене. – крикнув він і повернуся до своїх шампурів, від яких долинав таки просто запаморочливий аромат.

- Доброго дня! – привіталася я.

- Доброго дня! – посміхнувся чоловік.

- Дарино Олександрівно, це мій дідусь  Григорій Петрович. – на одному диханні випалив Вадим.

- Малиновська Дарина Олександрівна, приємно познайомитися.

- Мені теж. Мій внук про вас багато розповідав.

- Ну, діду… – засоромився Вадим.

Й швиденько, підхопивши кусок м'яса, засунув його собі в рот, я тільки посміхнулася такій вправності.

- Руки хоч помий. Вчи, вчи, а все без толку. – зітхнув дідусь.  – У мене ще остання партія і прошу до столу.

- Пахне запаморочливо смачно, – потягнула я носом.

- Е, то все приготовлено за старовинним рецептом, можна сказати нашим сімейним - добродушно посміхнувся Григорій Петрович. – Для того, щоб приготувати смачно м’ясо, насамперед необхідно правильно вибрати гарне м’ясо. Справжні цінителі шашлику кажуть, що шашлик потрібно не готувати, а творити. Це цілий ритуал. Але ви сьогодні того не побачите. М'ясо уже готове. Ну, що молоді люди, ласкаво прошу до хати. Вадим бери каструлю з м’ясом і пішли.

               У хаті все було в такому собі модному сільському стилі. Мінімум меблів, але ті, які були, то явно зроблені під старину, дерев’яна стелі й підлога. Багато картини на стінах. На кухні стояв величезний овальний стіл з м’яким куточком і стильні зеленуватого кольору меблі.