Глава 4

На зустріч довелося йти. Кузьму Даниловича я зовсім рада не була бачити, але щось було без варіантів. Костюм, гулька на голові, окуляри на носі. Хм, виглядаю, як вчителька початкових класів, така ж сувора і авторитетна. Пришелепкуватим думкам в голові я щиро посміхнулася і потягла тільце в машину і в бік офісу Кузьми Даниловича.

    Цікаво, цей що вже шукати хоче? Чомусь всі переконані, що там під землею їх чекає карета з золотом і прекрасна діва. У принципі підземелля може і те, і інше забезпечити, правда лише в уяві. Здебільшого радує дохлими тваринами. Але відчайдухів, що безтолково копають, не переводиться. І добре б вони не шкодили й не чіпали б те, що не розуміють, але що є дійсно важливим, так ні, копають і тягнуть додому. Отак і розумієш звідки бралися містичні історії про прокляті місця.

  До офісної будівлі доїхала на диво швидко. Залишила машину. Було навіть де. Щось везіння вже насторожує, видно щось попереду буде…

- Ви до кого? - на вході мене зустріли два охоронці.

Дістала візитку і положила їм на стіл. Один взявся вивчати. Попросив документ. Дала права, кудись занесли дані, і це все головне в такій урочистій обстановці.

- Ви що вивчаєте всю мою біографію і родину до сьомого коліна?

- Виконуємо свою роботу. - жорстко мене поставив на місце охоронець.  

І нарешті віддав мої права.

- Коридором направо, там ліфт підіймаєтесь на 7 поверх, там на ліво і в кінець коридору.

- Дякую! - навіть видала милу посмішку.

 Й пішла шукати офіс. Час від часу поскрипуючи зубами. Бо на яке ж щастя воно мені все потрібно. Дзвінок від Кузьми Даниловича прозвучав рівно о 19.00.

- Дарино, ви де?

- Я підіймаюсь. У вас вкрай прискіплива охорона.

- Я вийду вам на зустріч. І охорона прискіплива тільки тоді,  якщо відвідувач їм не подобається.

Я закрила очі от буває ж таке, що люди просто не подобаються.

 Кузьма Данилович і вийшов, і в офіс провів. У костюмі, стильних окулярах і в оправі дорогого кабінету він виглядав дорого й власно. Так, певно, і було задумано. Запропонував мені сісти напроти нього. Сіла.

- Каву, чай?

- Дякую! Краще причину моєї тут присутності. - лаконічно запропонувала я.

- Такі нетерпеливі?

Напевне, мій вираз обличчя показав усе, що я думаю на цю його фразу. Бо моєї відповіді він не став чекати, а продовжив далі.

 - Не буду оригінальним, та я вимагаю, щоб все, що ви почули і побачили, залишилося між нами.

- Кузьма Даниловичу, а от такого звісно я не можу вам пообіцяти. Межі конфіденційності, то звісно добре, але ми з вами не адвокат з клієнтом, де передумовою довірчих відносин є адвокатська таємниця. Я уявлення не маю, що ви від мене хочете й не берусь давати обіцянок, коли не розумію ситуації. Що ми робимо далі? 

Він склав пірамідкою пальці і декілька хвилин розглядав мене, трішки від його погляду волосся на мені стала дибки, та зусиллям волі я задавила всілякі непотрібні емоції й витримала його погляд а-ля Ганнібала перед обідом, такий же немигаючий, пильний, як у змії, що готується до стрибка. Тренується він так дивитися чи що?

-  Ну, що ж. Я власник будівельної компанії. Під час будівельних робіт, ми дещо знайшли. - він замовк.

От зараза! А могло б усе закінчитися й не так, з сумом констатувала я цей факт.

- І я зараз це покажу.

 Кузьма Данилович встав, підняв з полу звичайнісінький пакет з надписом Novus і положив мені його на стіл. Перевела погляд з пакета на Кузьму Даниловича, той дивився так спокійно і дещо напружено. Від даної таємничості мене дещо вже перекосило, і я дістала одноразові рукавички з сумки, від чого у Кузьми Даниловича полізли брови на лоб, і обережно розгорнула пакет. І в першу мить остовпіла уже я. Мумія руки людини, яка була, як камінь. Вірніше не так, мумія перетворена в камінь. Я підняла й повертіла в різні сторони знахідку, уважно і зачаровано оглянула…і ще раз оглянула.

- То, що це? - подав голос Кузьма Данилович, якому, певно, набридло моє візуальне вивчення мумії руки.

- То, де ви кажете це взяли? - поставила я  своє запитання, абсолютно ігноруючи його запитання

- При будівництві нашого офісно-складського приміщення. - скривився він. - То ви знаєте що це? Це якийсь камінь?

- Мумія руки. При тому, здається, дорослого чоловіка, яка стала каменем.

- Тобто скам’яніла? Це якась старовина?

- Я ж не шаман, що на костях гадає. Треба обладнання і час, щоб вивчити цю цікаву знахідку.  - пробурмотіла я цілком захоплена новою загадкою.

- Я радий, що ви так захопилися, - з сарказмом продовжив він. - Та власне вас я покликав, бо у нас на складі виявилося провалля.  Ми його заклали.

 На цьому місці розповіді він трагічно скривився.

- Та з стіни з тих пір почалися чути різні звуки. І люди у нас на складі довго не затримуються. І так, ми поставили звукоізоляцію, та завивання все одно чути.

 На мій запитливий погляд, пояснив він.

- Так, в тому тунелі ми знайшли оце. - кивнув він на руку в моїх руках.  - То ти подивишся? - я навіть губу прикусила, щоб не засміятися.

- То це і було те важливе, що я маю знайти?

- Так. - скрипнув він зубами.

- Гаразд. - погодилася я. -  Де знаходиться ваш склад?

- На Куренівці.

- Можу в середу під’їхати на 14.00.

- Добре. - з явним полегшенням пробурмотів він.

- І визначтесь якось зі зверненням, то на ти, то на ви.

На тій оптимістичній ноті я відкланялася, і з пакетом міцно затиснутим в мої руках, пішла до машини.