Глава 3

Що таке життя? Можливо, чисте полотно, де кожен день нова фарба, і плин у ньому не завжди передбачуваний? Можливо, важка дорога? Можливо, життя - це книга, у когось детектив, у когось роман, а у мене, певне, комікс. З сердешною мукою дивилася на двійко студентів, яким вкрай треба була оцінка в заліковку. М-да, щось не те в нашому світі, бо тепер виходить я маю перейматися оцінкою свого студента, який ну, зовсім не переймається тим, аби докласти хоч трішки зусиль, добре виконати роботу і здати її. Невже ці діти зовсім не бачать сенсу в цьому навчанні? Чому їм байдуже? Від подібних думок я трохи заскрипіла зубами.

- А знаєте, а давайте ми до вас пізніше зайдемо? - підірвався один з них, другий не менш ошелешений аніж я, здивовано витріщився на нього.

Від його  виразної міміки, мотаємо звідси, що адресувалася другу, я фиркнула. Та хлопчиськам дозволила вислизнути з кабінету. Перевела погляд на курсові роботи, що горою лежали на моєму столі. Боже, за що мені це? Зібралася з силами й засіла за роботу.

- Мені сказали, що ви кращий дігер. Я хочу вас  найняти. Я заплачу.

 Біля мого столу стояв чоловік десь 40 років, середнього зросту, середньої статури в костюмі і з наглим до неможливості виразом обличчя. Його злегка зневажливий погляд ніс абсолютну непохитність власника у власній перевазі над усім світом. І хоча розпочав він з хамської манери, у його очах я бачила розум і насмішку. Я хвилину мовчки його розглядала.

- Мені це не цікаво. Дякую за пропозицію. - спробувала я в точності повторити його мікровираз обличчя, і в тон йому відповіла я. 

Він дістав телефон, набрав номер.

- Так, це я. Даю слухавку твоєму дигерові. - і простягнув мені телефон.

Внутрішньо застогнала, явно від цього нічого доброго для мене не було та телефон взяла.

- Малиновська.

- Дарино! - почула я голос нашого ректора. І вже подумки вилаялася. - Будь  добра. Ми дечим завдячуємо Кузьмі Даниловичу. Не відмовляй йому в його проханні.

- Ігоре Савовичу, а в мене є варіанти?

- Дарино, я тебе прошу, його компанія одна з наших спонсорів, дуже важливо, щоб так і надалі залишалося. - Тільки в його тоні мало було прохальних ноток. От, зараза.

- Добре. - я простягла трубку Кузьмі Даниловичу.

- Гаразд, Кузьма Данилович, не скажу, що я в захваті, та схоже відмовити мені вам не можна. 

 Він самовпевнено посміхнувся і це явно не додало любові в моєму серці до нього, скоріше мурашок по шкірі, щось таке було в його добродушній посмішці...не здорове.

- Я про це розповім в більш приватній обстановці. Скажімо, завтра в мене в офісі.

- Послухайте, Кузьма Даниловичу, я зовсім не хочу грати з вами в піжмурки і в ігри, правил яких я не розумію. І не зважаючи на протекцію Ігоря Савича я відмовлюсь…

- Я вас почув. В офісі все ж таки буде зручніше. - перебив він мене.

 І тепер він вже не скалився, від простодушного пентюха і сліду не залишилося.

- Адресу і час? - він простягнув мені візитівку.

 Звісно офіс в центрі, як же могло бути по-іншому.

- Думаю о 19.00 буде зручно і мені, і вам.

- Так. - і нарешті він пішов.

- Хм, Малиновська казав, тобі колишній чоловік, що від твого хобі одні проблеми. - відкинувшись на спинку стільця, пробурмотіла я.

      Підземний світ Києва завжди існував паралельно з наземним, проте відвідують його рідше, гостей там у мільйони разів менше, і єдині охочі туди завітати — дигери, котрі досліджують підземний сектор міста. І це зовсім другий світ – там свої закони, і своє життя. І я пропала, варто було один раз спуститися.  От тобі і нові відчуття, і культурне життя, і екстрим.  А тепер он ходять усілякі малоприємні особистості з манією величі і розповідають мені, що мене наймають. Отак і хочеться побажати, тим королям життя, у ракоході застрягли, і дорогу в шкуродері і спиноломі.

    Як же це лютить. І про це, з приреченим виглядом полізла в сумку і дістала блокнот.  Відкрила на розділі 10 способів подолання гніву. І порада перша: відтягніть час. Уже зробила, до 10 навіть рахувати не буду. Порада друга: відійдіть в бік від людини, що викликала у вас гнів. Універсальна порада, як там в анекдоті, дай боже мудрості, щоб зрозуміти чоловіка. Дай любові, щоб пробачати його. Терпіння, щоб витримати його характер. Тільки сил не давай, а то приб’ю його нафіг. Порада третя: якщо дійсно нічого не можна змінити, залишіть все як є.  Ага і на цей випадок є чудовий анекдот, валер’янка чудово заспокоює нерви. П’ять крапель на пляшку віскі й нерви, як канати.

     Треба сказати психологу, що її поради діють, далі третьої я ще не заходила. Все Дарино, працюємо далі. Нагадуємо собі, що я вірю, що людина сама створює свій рай і своє пекло. Це особистий вибір. Тому, що я там далі хочу -  закінчити продуктивно день, чи думати про парнокопитних мажорів? Привило пріоритетів завжди працює бездоганно. Повернулася до стосу зошитів. Тільки поринула у вияви творчості студентів.

- Дарино Олександрівно? - пискнуло від дверей.

Підняла голову, біля мого стола нітився мій студент.

- Так, Вадиме?

- Пам’ятаєте, ми з вами говорили про мого дідуся, – хлопець зам’явся.  – Ну, що дід архітектором довго працював, – зовсім похнюпився він і вже стиха додав, -  стосовно карт штольні.

- Так, Вадиме, пам’ятаю. – доброзичливо відповіла я.

- Дід дістав карти старого міста. І запрошує на вихідні до нього, правда це за містом у Ворзелі.

- Блискуче.

- То ви приїдете? - недовірливо перепитало доросле дитя.

- Вадиме, це неймовірна пропозиція. Звичайно, я приїду.