Глава 2

Розбудив мене ляский крик: «Сніданок». Прокидатися було важко, вказувались недоспані ночі, в голові ніяк не хотіло прояснятися, а тіло все боліло від численних забоїв. Абияк я все ж піднялася, пригадавши в процесі всю нецензурну лайку, яку знала. Кістки хрустіли, мм, розтягнення зв'язок таки відчувається, потрібно буде дати перепочинок своєму організму.

- Отак себе відчувають  раритетні бабусі, які не займаються спортом з молоду.  Давай, постер зомбі апокаліпсису, пішли шукати їжу, Тарасе, і пора вибиратися з цього чудового місця.  

               Дорогу мені показала чергова сестра. Їдальня виглядала, як два великих столи, на одному з яких стояла величезна каструля з такою тучною жіночкою, яка величезним черпаком сипала в залізні миски, якусь загадкову субстанцію. Мої інстинкти скривилися, а науковий інтерес прокинувся і здивовано запитав, а що це?

- Каша. -  і мені тикнули трикутничком порізаний скибку хліба і стакан ледь теплого чаю.

 З своїм добром я сіла за стіл і декілька хвилин дивилася на вміст в мисці, вирішуючи надскладну задачу, ризикнути це спробувати цією кривенькою алюмінієвою ложкою, яку мені так люб’язно видали, чи може  я все таки не така вже й голодна. М-да, на тому, чим годують хворих довго не протягнеш. Хоча з іншого боку, чудове розвантаження для шлунку і найкраща дієта, на каші звареній на воді і без масла, точно не потовстішаєш. І я все таки наважилася з’їсти декілька ложок каші і запити це теплесеньким чаєм. Далі у мене за планом Тарас. Палату, де розмістили Тараса і Луку, я швидко знайшла. Тарас лежав в такому ж сумному ліжку, а Лука сидів притулившись до стіни, його лице було припухле з синцем біля ока і синцем на вилиці, я скривилася це побачивши, а Лука швидко додолу опустив очі.

- Хай! Як життя? – цілком життєрадісно привіталася я.

Тарас закотив очі.

- І тобі не хворати. 

- Як самопочуття?

- Це ти так виплекано знущаєшся? Як катком переїхали, а потім розвернулися і ще раз переїхали.

- То все мине. І будеш козликом скакати далі. Бачу сніданок й вам дістався.

- Хотів би я побачити того злого генія, який вважає, що це можна їсти і видужати після цього.

- То так задумано. Щоб : а) не хворіли, б) якщо вже захворіли, то, щоб на пенсії зекономити.

- Тьфу ти. От намагаєшся посумувати, так приходиш ти і все перетворюєш в тупо поржати.

- Вибач, я забула про твої ребра. Лука, а ти як себе почуваєш? - подивилась я на Луку.

У його правому очі лопнула судина, і як виглядає налиті кров’ю, очі я бачила по факту. Разом з блідістю, при вигляді якої  і сам Дракула б удавився від заздрощів,  виглядав він трохи моторошно, а якщо ще й добавити опухлістю з синіми некрасивими розводами, то людям його краще не показувати.

- Нормально. - буркнув він, ховаючись від мого допитливого погляду.

- А ти сама як? - виразно подивився Тарас на мене.

- Якщо ти натякаєш на той фактурний синець на пів мого лиця, то я не знаю звідкіль він взявся. Порізи заживуть, і все пройде. Хоча на роботі ми з тобою справимо фурор. Чорт! Як же все не вчасно. - запричитала я, уявивши наше повернення.

- Та ж не вперше. - спробував начепити на обличчя посмішку Тарас.

- Отож бо й воно. - зітхнула я. - Але, де наша не пропадала. - оптимістично, як я сподіваюсь сказала я. - Ну, то чудненько. Тарасе, ти як готовий покинути оселю лікарської допомоги?

- Ще й як. Хоча спочатку я думав, як добре відпочити без тебе, та сніданок натякнув, що нам тут не раді.

- Моє ти сонце. Добре лежи, бережи ребра і нерви. А я поїду подивлюся, що там з машиною при світлі дня. І вирішу чим ми звідси поїдемо.

- Я поїду з тобою. – буркнув Лука.

- А ти нормально себе почуваєш? - покосилася на нього.

- Так.

- Гаразд, я візьму сумку і чекаю тебе біля машини, хвилин через 20, ще пошукаю якесь СТО. 

             На пошук СТО  у мене пішло майже півгодини. Спочатку мені дали номер таксі, таксист підказав аж три номери майстрів, перших два були зайняті з третім мені пощастило. З майстром  неймовірно швидко домовилися. Він навіть пообіцяв евакуатором машину затягти і під’їхати до лікарні за 10 хвилин. Натхненна крихітним виконанням мого плану, я спустилася до машини. Лука чекав.

- Вибач, що спізнилася, зате  я знайшла майстра з СТО, і він зараз під’їде до лікарні.

- Добре. 

- Давай виїдемо до дороги і зачекаємо на нього.  – запропонувала я.

Лука сів за кермо, а я поряд нього.

- Вибач, що  я тебе вчора вдарила. – не дуже делікатно вибачилася я.

Рукою Лука доторкнувся до вилиці, тут же відсмикнув руку назад.

- Пусте. - байдужим тоном відказав він.

- Я тебе не відволікаю? Ти ж начебто поспішав?

- Уже нікуди спішити. Я повертаюсь в Київ, – скупо відповів Лука.

 Від незручної розмови про душевне,  нас врятував евакуатор.

- Їдьте за нами. – відкривши вікно, сказав Лука.

І ми поїхали до місця аварії. Цікаво, та вдень дорога виявилася коротшою, правда покриття було таке ж ямкувате.  Машина наша виявилася на місці, більше того її навіть ніхто не чіпав. Я разом з Лукою і майстром, якого звати Сергій, поставили її на колеса, Сергій візуально її оглянув і затягнув на евакуатор.  Дорогою назад ми уже їхали позаду евакуатора. СТО знаходилося, на якійсь тихесенькій вуличці з гаражами. До Сергія вийшли ще два чоловіки, і вони зайнялися нашою машиною.

- Що робимо з машиною?

- Ремонтуємо, щоб можна було їхати далі, – відповіла я.

- На перший погляд все начебто не так і страшно. – сказав Сергій і велів нам погуляти  години три.