- Чортів туман, дороги майже не видно. – пробурчав Тарас.
- Хочеш, я сяду за кермо? – миролюбно запропонувала я.
- Ага, ти сядеш. Ти себе бачила? Я б тобі і осла не довірив би.
- Ей, що за критика? – обурилась я.
- Ти своєю бурною діяльністю і себе уморила, і людей заганяла.
- Нічого. Відіспляться, і все буде добре. – ліниво позіхнула, я не відкриваючи очей.
- Що за чорт…Що він робить…Твоюжжж…
Машину різко занесло, вереск гальм, рев клаксону …машина перевернулася.
Ревів мотор, гудів сигнал. Я відкрила очі, аварія. Тарас, він лежав на кермі, а машина на боці. Я потягнулася до нього, та ремінь заважав. Дідько, я ж пристебнута. Смикнулася ще раз, мені терміново потрібно було до нього доторкнутися, переконатися, що з ним все добре.
- Тарасе? – тільки з третього разу я вимовила його ім’я.
Бісовий ремінь не розстібався, я несамовито смикала ним, і нарешті він піддався.
- Тарасе! Тарасе, ти мене чуєш?
Я відстібнула і його ремінь. Обережно підняла його голову, він був без свідомості, але дихав наче нормально, на обличчі були порізи від розбитого скла. Повернула ключ і заглушила мотор машини.
- Що ж з тобою?
Я обережно стала мацати його руки і ноги, начебто цілі, коли я доторкнулася його ребер, він застогнав.
- Зараз, мій хороший. Ми виповземо з машини, ще мені потрібен телефон, але де ж він? - я пошарила рукою, але його ніде не було. Чортихнулася. - І аптечку треба знайти, у тебе кров, порізався від скла, яке підло розбилося. Давай спочатку вилізимо звідси, тут скрізь скло. Тарас…Тарас..
Я навіть не знаю, як змогла його витягнути і положити на асфальт. Він не приходив до тями, а я кинулася до машини за аптечкою. Я, здається, порізалася та аптечку дістала.
- Тарасе, я знайшла …знайшла…
Я повернулася і скрикнула, біля машини стояв незнайомець. З розсіченої брови у нього обличчям текла кров.
- Він живий? – запитав він.
А я врізала кулаком йому в обличчя.
- Сучий сину, їздити навчися. – у несамовитій люті проричала я.
Тарас застогнав, і я кинулася до нього.
- Тарасе, ти в порядку?
- Ребра, – прохрипів він.
- Тихо, тихо не рухайся, – захлинаючись слізьми заговорила я.
- Не панікуй, жити буду. – надав він цілком осмислену відповідь.
А я почала надавати першу медичну допомогу, уже більш спокійніше і обдуманіше.
- Ребра, думаю, ти поламав. Порізи навіть рахувати не буду. Знеболююче є тільки в таблетці. Давай ти її ковтнеш, а я водички ще пошукаю.
І я знову пішла до машини, пляшку з водою я знайшла швидше. Обережно, піднявши голову Тараса я дала йому таблетку й запити її водою.
- На ребра можу тільки покласти холодний компрес з води. Більше нічого не має.
- Клади. – зітхнув він.
Я швиденько розірвала свою сорочку і, намочивши, шматок тканини приложила до ребер Тараса.
- О, господи, ти навіть не уявляєш, як я злякалася. Твою нехай! - з усіма почуттями, що щедро накопилися вилаялася я. - Не лякай мене так більше. І все через якогось …
Я перевела погляд на дорогу на цього лихого водія, він із розсіченою бровою сидів, притулившись спиною до машини.
- Здається, я надто сильно вдарила того пришелепка, що виїхав нам на зустрічну смугу. Я зараз, ти побудеш тут?
- Йди вже. – відмахнувся він від мене.
Піднялася і підійшла до чоловіка, його відсутній вигляд, якось мене занепокоїв.
- Ви в порядку? – та він навіть не подивився на мене.
Я присіла біля нього. От дідько, я розбила йому губу, і краще виглядати він не став. Шок, у нього просто шок, а у мене пізно проснулася совість.
- Як тебе звати?
Я простягнула руку до його голови, здається, крім брови, у нього ще й голова розбита, та він відсахнувся від мене.
- Я просто хочу доторкнутися до твоєї голови. Подивитися, чи ти поранений. – я дивилася йому в очі і намагалася усіма жестами виразити свої безпечні наміри.
- Той, чоловік, що в машині, що з ним? – не зводячи з мене уважного погляду запитав він.
- У Тараса, здається, зламані в гіршому випадку, або тріснуті в більш оптимістичному варіанті ребра. Жити буде. З ним все буде добре. Тепер можна я подивлюсь , що з твоєю головою?
- Навіщо?
Після такого байдужим тоном зробленого запитання, я ладна була заволати на даного ідіота і ще раз гепнути його по голові, та видно було, що голові і так уже дісталося.
- Тому, що ти поранений і окрім нас на дорозі нікого немає.
- Дарино, все в порядку? – почула, я над головою голос Тараса.
- Ти б краще посидів, а не ходив.
- Я ж тобі сказав, що все добре.
- Здається, я його надто сильно вдарила, – зітхнула я.
- А навіщо ти його била? – запитав безмежно здивований Тарас.
- Бо я тільки тебе витягла з машини, і ти, нех його б усе забрав, був без свідомості. А цей…камікадзе, - обійшлася без лайки я, - поставив питання, чи живий ти…а так, як жінка я вкрай вразлива..я з’їздила йому по морді кулаком.
Все це я проговорила діставши аптечку, а з неї перекис водню і бинт. Чоловіки слухали мене не зводячи з мене погляду.
- А! Тоді все зрозуміло, – ошелешено видав Тарас. – Вона не буйна, не думай, просто іноді швидка на розправу. – проникливо поділився думками Тарас. Я намочила бинт і підсунулася до незнайомця, обережно почала витирати кров довкола розсіченої брови. Він здригнувся.
#379 в Жіночий роман
#1249 в Любовні романи
#599 в Сучасний любовний роман
від незнайомців до закоханих, гумор та повсякденність, філософія та психологія
Відредаговано: 14.04.2020