17. Зірваний квест. Укус не радіоактивного павука.

Квест тривав уже деякий час. Де-не-де з лісу долинали радісні вигуки учнів, що знаходили розгадані в загадках «артефакти». Анна все так само натхненно рухалася вперед по сітці завдань, вправно вирішуючи загадки одну за одною. Марк же взяв на себе завдання бути її «артефактоносцем». І хоч він ввічливо посміхався їй, Анна відчувала, що від Марка віє легким прихованим смутком.

— І чого ти такий кислий? — раптом запитала дівчина, вдивляючись удалину в пошуках потрібних предметів.

Таке питання застало Марка зненацька. Йому здавалося, що він вправно приховує свою хандру.

— Не хотів проходити квест? Чому не відмовився? Можна ж було залишитися охороняти табір.

— Ні-ні, справа не в цьому! — взявся виправдовуватися хлопець.

Йому не хотілося, щоб Анна подумала, що він просто не хотів іти з нею. Та не встиг він продумати своє заперечення потенційної теорії, як наступної ж миті Анна «рубонула» йому лоб.

— Значить, ти просто не хотів іти зі мною?

Марк явно не встигав за спритністю висновків дівчини.

— Чекай, зупинись, не продовжуй... — відчайдушно намагався зупинити потік думок дівчини Марк, емоційно розмахуючи руками зі сторони в сторону.

— Я... я не казав такого. І не мав на увазі. Не подумай.

Анна жартома закотила очі.

— Чим більше ти це заперечуєш, тим більше це схоже на те, що так і є, — легко сказала вона й продовжила розгадувати загадки.

«Чому дівчата завжди занадто проникливі?», — подумав про себе Марк.

Анна змусила його неабияк напружити звивини, щоб придумати виправдання, яке б тепер не зачепило її випадковою необдуманою грубістю. Та цей процес раптово перервала картина попереду Марка.

Віддалік від їхньої пари йшла Розі — сама, і, наче, шукала когось.

Марк з Анною тут же рвонули до неї.

— Розі? Чому ти одна? Де Гліб? — моментально почав засипати питаннями Марк.

Розі глибоко зітхнула.

— Не знаю. Ми йшли разом, та біля скелі, схоже, розминулися, і тепер я знайти його не можу.

Марк зціпив зуби.

— Так і думав, що з тим Глібом вилізе якась дурня.

— Та це вже не важливо. Головне — знайти його тепер, — схрестивши руки на грудях, мовила Анна.

Трійця взялася шукати Гліба разом. Вони ходили на віддалі одне від одного й гукали хлопця. За хвилин сорок пошуків Марк раптом почув, як хтось голосно схлипує, шморгаючи носом.

— Гліб? То ти?! — голосно закричав хлопець і побіг у бік шморгаючих звуків.

Серед кущів сидів наляканий Гліб, скрутившись калачиком. Марк дав знак дівчатам, що знайшов його, і всі побігли до нього.

— Ви знайшли мене! Слава Богу! Я вже думав, що помру на самоті, — навзрид схлипнув хлопець, радий однокласникам, усе ще залишаючись лежати нерухомо.

— Так, так, ми всі тут. Вставай, пішли в табір.

Та у відповідь на обличчі хлопця застиг жах, а тоді його накрила раптова хвиля сліз.

— Я... я не можу!

— Чому? Ти поранився? — запитала Розі.

Хлопця знову накрила хвиля схлипувань. Трясучими губами він рвано видавив із себе:

— Я-я... пом-м-ру!

— Що? Чого б це тобі помирати? — заметушилися всі.

— О-о-отрута. Вона вже, певно, розповсюдилася по моєму тілу.

— Яка ще отрута? Ти можеш нормально пояснити, що трапилося?! — не витримала Анна й крикнула на Гліба.

— Ч-ч-чорна в-в-вдова! — Гліб простягнув руку й тремтячим пальцем тицьнув на дохлого павука біля своєї ноги, і вкотре заходився ридати.

Дівчата нагнулися до паука, щоб роздивитися ближче.

— Це не чорна вдова, це звичайний хрестовик, ідіоте! — зірвалася Розі, знову кричачи на Гліба.

Тоді дівчина видихнула, заспокоюючи себе, потерла чоло й полегшено зітхнула.

Гліб підняв очі, все ще шморгаючи носом.

— Н-не чорна вдова? Чому тоді у мене залишилася гуля?

— Ну, пішов невеликий набряк, то що, уже одразу вмираєш?! — крикнула Анна.

— Ну все, гаразд. Головне, що розібралися. Тепер ідемо в табір. За пів години квест уже закінчиться.

Розі махнула рукою, і всі розвернулися, щоб іти.

— За-зачекайте. Я...

— Ну що? — тепер уже гукнув до хлопця Марк.

— Я... не можу йти. Гуля болить.

На цей раз уже Марк важко зітхнув. Зрозумівши, що двометрового здорованя тягнути через ліс сьогодні — саме його тяжка доля, він підійшов до хлопця й узяв його попід руку.

— Давай, здорованю, йтимеш попід руку.

Гліб сперся на плече Марка.

Розі підійшла з протилежного боку від Гліба.

— Я допоможу. Все-таки це мій партнер по грі, — вона взяла Гліба під руку з іншого боку від Марка.

Анні ж залишалося йти позаду за всіма.

Марк хоч і дратувався на Гліба, та в порівнянні з іншими учасниками інциденту відчував тихеньку, приховану радість. Адже завдяки цьому полохливому хлопчиську він може побути поруч із Розі.

— Слухай, здорованю, а ти часом не відчуваєш себе якось дивно? — із серйозним обличчям звернувся Марк до Гліба.

Обличчя Гліба побіліло.

— Ди-дивно? Що ти м-маєш на увазі?

— Нуу, так, неначе твоє тіло рве. Може... зап'ястя чухаються?

Розі обвела Марка косим поглядом, мовляв: «Ну навіщо?!», та на обличчі все ж мимоволі виступила легка посмішка.

Гліб раптом закляк.

— А-а чого ти питаєш?

Марк нахилився до вуха хлопця й серйозним голосом прошепотів: