16. Квест і хлопчина-єті

Після вечері й облаштування наметів, шляхом голосування за подальше проведення часу, група обрала пройти лісовий квест. Аби ніхто не скаржився на нерівність сил, почалося жеребкування задля випадкового розподілення групи по парах. Тож учні підходили до ведучого, що стояв зі шапкою, і тягнули з неї папірець з іменем свого напарника. Раптом Деборі попалася Анна. Руді помітивши це, миттю підійшов до неї, й впросив її помінятися листочками з Марком.

Усі почали шукати свої пари.

— Давай поміняємось, — раптом долинуло збоку від Марка.

Дебора стояла, простягнувши свій листочок. Хлопець розвернувся до дівчини й кинув на неї незрозумілий погляд.

— Навіщо?

Дебора заклякла, придумуючи виразне виправдання.

— Ем, та-й... в мене ось Анна попалася. А ми... ну... не дуже ладнаємо.

— Та ви наче реготали одна з одної хвилин десять тому.

— ...О-от тому й не ладнаємо. Коротше, на тобі Анну, а мені давай того, хто в тебе там попався, — швидко протараторила Дебора, видерши з його рук папірець з іменем і швиденько почимчикувавши на своє місце.

— Та гаразд. Я й так з якимось ноунеймом мав грати, — спантеличено відповів Марк услід дівчині.

Тоді його погляд упав на Розі, що стояла навпроти нього трохи віддалік. Якийсь худорлявий, як тріска, і білявий, мов сніг, хлоп'яга, зі зачіскою-шторками та зростом метрів у два, підійшов до Розі, показуючи свій папірець, на якому, вочевидь, було її ім'я. Розі кивнула хлоп'язі, й далі вони почали щось жваво обговорювати. Марк глянув на нього, недовірливо зморщивши носа.

«Що це ще за єті біля неї крутиться? Та він ширший за дверний отвір! Такий хлопака зашпортається об милу Розі — й навіть не помітить цього».

В цю мить до Марка підійшла Анна, якій уже розповіли, що вона в парі з Марком. Вона махнула йому рукою, а, підійшовши, стала поруч із ним.

Нарешті всі відшукали свої пари й сіли на галявині, аби послухати правила.

Проведенням квесту заправляв Мирославій Юджинович — низенький, довгоносий, сутулий дядько, який був ще тим занудою. Він був здатен перетворити найцікавішу розвагу на суцільну нудятину. Юджинович дістав великий аркуш із правилами, повільно розгорнув його й узявся голосно читати їх учням смертельно монотонним гундосим голосом.

— Кхм, добре, молодьож. Значить, такі тут у нас правила... Ага. Значить, на аркушах вам будуть роздані загадки. Розгадавши загадку, вам потрібно знайти розгаданий предмет у природі...

Марку всі правила пролітали крізь вуха. Він усе поглядав убік Розі та її партнера-здорованя.

— Хто оцей бліда шафа-блондин? — не відриваючи погляду від Розі, пошепки запитав він, нахилившись до Анни.

Анна розвернулася й глянула в бік Розі.

— А, це наш Гліб.

Марк різко стривожився й сполохано повернувся до Анни.

— Гліб?! Той, що від палки біг через дві гори?

— Той самий.

— Тепер мені ще тривожніше, ніж було до цього.

— Чого раптом?

— А якщо він злякається якоїсь мурашні й кине Розі в лісі саму?

— Та не переживай. Розі в нас така, що дасть собі раду — хоч у лісі, хоч у горах.

Марк глянув на Анну спочатку недовірливим поглядом, але потім, пом'якшивши його, зітхнув.

— Ех, ну гаразд. Сподіваюсь, ти маєш рацію.

Хлопець повернувся назад у бік учителя, продовживши слухати правила.

— ...Тож та пара, що збере найбільше артефактів, і буде переможцем.

Марк знову розвернувся до Анни.

— Слухай, а ми можемо йти десь недалеко від Розі і... хлопчини-єті? Мені все одно лячно за неї.

Анна розсміялася вголос.

— Та без питань. Та ти впевнений, що тобі самому допомоги не треба буде?

— Допомога? Хих, я мужчина, — гордо проголосив Марк, випрямивши спину так, що аж кості захрустіли.

Усі пари отримали по листу із загадками. Вчитель подав сигнал, свиснувши у свисток, і пари розбіглися по лісу шукати артефакти.

Анна, захопившись грою, миттю потягнула Марка у протилежному напрямку від Розі та Гліба.

— О, о, я знаю перше! Це мох! Треба зібрати жменьку гірського моху! Ось там я бачу є така полянка!

Марк стиснув зуби й, не бажаючи засмучувати натхненну Анну, тихо почимчикував за нею, сумно провівши поглядом Розі, що тягнула Гліба у протилежному напрямку.