15. "Найживіший живчик"

Приблизно через пів години підйому ентузіазм Марка почав дещо кульгати. Ноги хлопця ставали все важчими й важчими, й він чимдалі більше вигинався під вагою рюкзака, через що йшов уже майже навприсядки.

— Ну... — важко видихнув він. — От чому гори ведуть угору, а не донизу?

Руді навіть не обернувся.

— Бо тоді це б називалося ямою.

— ...І не посперечаєшся, — ледь збираючи слова докупи від задишки, простогнав Марк, чим викликав дзвінкий смішок Розі. Це змусило Марка одразу випростатися.

— То я так, просто... прокачую легені. Вдих, видих. Вдих, видих.

— Втретє за десять хвилин, між іншим, — помітив Руді.

Марк кинув на хлопця невдоволений погляд.

Група продовжувала прямувати маршрутом. Та через декілька хвилин Марк раптом зупинився й присів.

— Що там у тебе? — знову пробурмотів Руді.

— Та... шнурок.

— У тебе липучки.

— ...Перевіряю, чи добре тримаються.

Руді просто мовчки подивився на бідолагу. Марк зловив цей жалісливий погляд.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче вже викликаєш мені швидку.

— Поки що ні. Але як так продовжиш, то будемо викликати на тебе МНС, щоб зняли тебе з гори.

— Жорсткий ти, Руді.

Минуло ще метрів із п'ятдесят маршруту.

— Ого... — Марк зупинився на місці й наче захоплено протягнув.

 — Неймовірні квіти. У місті таких не знайдеш.

— Це кульбаба.

— Дуже... файна кульбаба.

Руді стомився від викрутасів товариша й просто буркнув:

— Друже, ти наче слимак, що намагається вдавати з себе тигра.

— ...Добре, хотів постояти. А ти, Руді, міг би припнути язика заради чоловічої солідарності, — крізь зуби прошипів Марк до Руді й став на місці, зігнувшись, упершись руками в коліна.

Попереду Розі озирнулася.

— Ти як, шкете, живий? Чи нам носилки витягувати?

Марк миттєво вирівняв спину.

— Ображаєш. Живий-живусінький!

Саме в цей момент він так голосно вдихнув повітря, що навіть Анна засміялася.

— Оце ти живчик. Нема ради, — мовила дівчина.

— Це... спортивне дихання. Ти просто не в темі.

— Ага, — розсміялися дівчата в один голос.

Марк лише пирхнув. А тоді завис поглядом на Розі, що заходилася сміхом. Він зосередився на її усміхнених очах, які так жваво виблискували в тандемі з теплою ніжною усмішкою, що майоріла на вустах. Хлопець на мить втішився, що побачив її. Та наступної хвилини згадав причину її сміху.

"Сміється... Класно, коли вона сміється. От тільки ж... бажано не з мене, ну!"

Руді ж, своєю чергою, сприйняв ці смолтоки дещо під своїм кутом. Він помітив, як Анна вперше включилася в діалог із Марком, а також як вона щиро сміялася з незграбності хлопця, й знову про себе подумав:

— "От голубчики."

                            ***

Стежка стала вужчою, а коріння дерев усе частіше вибивалося просто з-під землі.

Розі раптом зачепилася носком кросівка за один із коренів. Вона лише трохи хитнулася, але Марк, який уже ледь не лежав на землі, інстинктивно випростався й підтримав її за лікоть.

— Вважай, Розі!

— Ой, дякую, шкете.

 Гарна реакція, — випростовуючись, підкреслила вона.

— Та й нема за що.

Від цього ривка подруги Розі переглянулися між собою. Дівчата відчували, що хлопець дуже активно поводиться поруч із Розі, тож посміхнулися одна одній, мовляв: «Ти думаєш про те ж, про що і я?»

Усередині Марка відразу почався маленький феєрверк. Хлопець тішився найменшим дрібницям, що дарували хоча б найкоротші хвилинки взаємодії з Розі. На цьому піднесенні юнак майже не вникав у все навколо. 

Десь за годину шляху Анна зупинилася:

— Є в когось пластир? Я, дурепа, вдягнула нові кросівки. Так ногу натерло, що геть пече.

Марк, навіть не задумуючись, відкрив кишеню рюкзака й простягнув їй пластир.

— Тримай.

— Дякую!

"О-о..." — подумав Руді й посміхнувся про себе. "Додумався пластир для неї захопити. Хлопець не пропаде."

Марк тим часом дивився вперед, на Розі, й раптом подумав:

"А що, якщо Розі натере ноги? Я ж декілька взяв, надіюсь? От халепа, треба перевірити."

— Марку! — покликав Руді друга.

— Га?

— Молодець.

— За що?

— Та... просто молодець.

Марк скривився, не розуміючи, до чого це Руді.

                           ***

За кілька годин сонце вже поступово опускалося за гори, а дерева почали ставати густішими.

Учитель підняв руку.

— Ну що, народ! Ще хвилин двадцять, і ми вже в кемпінгу!

По колоні учнів прокотилося дружне:

— Ура-а-а!

Усі збадьорилися й піднеслися духом.

Анна обернулася до всіх.

— Головне — дійти. Бо ввечері ще квест!

— І «Мафія»! — вигукнула Розі.

— І вечеря! — викрикнув з усмішкою Руді.

— От, інша справа! Оце вже мотивація, — вдоволено пробурмотів досі захеканий Марк.

— Еге ж, тебе першим нагодуємо, а то ми вже годину тут попереду слухаємо, як бурчить твій живіт під фонограму співу пташок і дзюркотіння струмочків, — знову підколола хлопця Розі.

Він скоса глянув на неї, ледь примруживши очі.

— А ви добре подумайте, перш ніж з мене насміхатися. А то хто зна, хто перший піде на виселицю, якщо я ввечері мафом стану.