13. Міський "обожнювач" походів

— Ви вже чули? Про похід для старших класів, — із захватом повідомила Дебора Руді й Марку за обіднім столом.

Хлопці підняли голови.

— О-о, я цілий рік чекав на нього! — потер долоні Руді.

Марк глянув на запалену новиною парочку й скривився.

— Що такого захопливого в тому, щоб тягнути важелезний рюкзак угору, жертвувати свою кров місцевим комарам і жити в тканинній будці, що пропускає дощ та холод?

Руді з Деборою глянули на Марка з презирством. Товариш тицьнув у нього ложкою.

— Хех, одразу видно, що ти міський хлопчик.

Марк невдоволено підняв брову, а той продовжив:

— От ми з Розі з дитинства стабільно раз на рік вибиралися кудись із похідною групою. Похід — це чудове місце для нових знайомств і... — Руді глянув на Дебору. — Рома-антики.

Дебора з лагідною посмішкою глянула на Руді у відповідь.

— В одному з таких походів ми з Деборою якраз і познайомилися.

— О, Дольфі, це був найкращий похід у моєму житті.

— І в моєму, Боронько.

Парочка продовжила сюсюкатися, і Марк, не витримавши, вигукнув:

— Ну все, досить. А то від ваших ніжностей у мене зараз почнеться діабет.

Руді закинув руку на плечі Деборі й з усмішкою глянув на Марка.

— Ну гляди, може, й ти собі знайдеш у поході якусь даму серця. Будемо ходити на парні побачення.

Від цих слів Марк на хвилину замислився. У голові одразу з'явилася Розі.

— Знав, що це спрацює, — прошепотів Руді Деборі.

— Гаразд. Може, я й приєднаюся.

Руді з Деборою награно підняли брови.

— Просто... подумав, що... певно, там потрібна чоловіча сила. Щоб допомагати таким тендітним дівчатам, як Дебора чи... Розі... чи ще комусь.

Марк ніяково потер носа.

— Ну й чудово, — плеснув по столу Руді, підводячись з-за столу. — То поспіши записатися в Розі. Вона до четверга має подати списки.

— Згоден, треба поспішити!

Марк тут же зірвався з місця, кинув тацю на віконце для збору посуду й побіг до Розі, що сиділа в кінці залу, доїдаючи свій обід із подругами.

Хлопець став біля дівчини й хвилинку терпляче зачекав, поки вона зверне на нього увагу, щоб не відривати її від розмови. Одна з дівчат показала Розі, що до неї хтось прийшов зі справою. Розі підняла голову на Марка й привітно усміхнулася.

— О, Марку! Ще не бачила тебе сьогодні.

— Хех, так, привіт, — хлопець ніяково потер шию, а тоді продовжив:

 — Кажуть, тут до тебе треба звертатися, щоб записатися в похід.

— А, так. Хочеш приєднатися?

— Так, звичайно. Руді мені розповів, і я одразу подумав, що не можна пропустити таку нагоду.

Дівчина дістала блокнот, розгорнула його й узялася вписувати Марка.

— То ти теж любиш походи? — не відриваючись від запису, тепло мовила Розі.

— Обожнюю походи! Це ж похід! Що може бути краще за похід? Ніщо! Ніщо не може бути краще за життя в палатці під дощ... свіжим повітрям! — протараторив хлопець.

— Так, повітря в наших горах найпрекрасніше. А краєвиди-и-и — просто неймовірні. Ти не пошкодуєш.

— Ну, якщо ти поїдеш, то точно не пошкодую, — випалив хлопець, а тоді, усвідомивши, що сказав, поспішив виправитися. — У сенсі... ти, твої подруги, Руді, Дебора. Якщо всі ви поїдете.

— Звичайно. Не переймайся. Щороку в наші весняні походи ходять класні, цікаві люди, які люблять пригоди й завжди радо заводять нові знайомства, — усміхнулася дівчина.

— Ну тоді я спокійний, — осяяв широкою усмішкою Розі Марк.

Хлопець вдячно кивнув, і постояв ще хвилинку, щоб переконатися, що не втратив нагоди, якщо діалог раптом продовжиться.

— Ну-у, ми пішли на урок.

— А, так, я теж. Бувай, побачимося.

Хлопець ніяково поспішив вибігти з їдальні, перегнавши Розі з її подругами, ніби більше всіх поспішав. 

Дівчата глянули вслід спритному хлопцеві й, переглянувшись, одна з них сказала:

— Якийсь він дивний тип.

Інша підхопила:

— Еге ж. Дивак ще той. Але пісня-вибачення — це було щось!

— Ох, ну це точно!

Обидві подруги гучно розсміялися. Розі задумливо подивилася хлопцеві вслід, і на її обличчі з'явилася тепла задумлива усмішка.