11. Сіра примара

Причаївшись за деревом у кущах навпроти будинку Руді й Розі, Марк пильнував, чи не прокрадеться хтось нишком, щоб пошкодити франкенбайк.

І ось далеко за північ він справді помітив високу постать, що наближалася до брами з протилежного боку вулиці. Марк швидко й непомітно підбіг трохи ближче та став уважно придивлятися. Незнайомець прикрив обличчя маскою, але за статурою було ясно як день — це Макс.

Той легко перестрибнув через паркан і попрямував до гаража Руді, стискаючи в руці якийсь інструмент.

Марк заметався туди-сюди, гарячково думаючи, як його зупинити.

І тут йому в голову стрельнула абсолютно безглузда ідея.

Але часу вигадувати щось розумніше не було. Тож, схопивши свій сірий плед, хлопець підбіг до паркану, накинув його собі на голову й виліз нагору.

Макс уже простягнув руку до дверей гаража, але раптом помітив за спиною величезну тінь.

Він обернувся, підняв голову — і побачив сіру примару з піднятими догори руками, що сиділа просто на верхівці паркану.

За мить примара заговорила страшним басом:

— Ге-е-е-ей ти-и-и-и! А ну-у-у зупини-и-и-ись!

Макс здригнувся й від переляку гепнувся на коліна.

— Х-х-хто ти?! Що тобі треба?! — затремтів він.

Марк на мить замовк, гарячково вигадуючи, що сказати далі.

— Я-я-я... е-е... мстивий ду-у-ух франкенбайка цього хлопця... Ру-у-уді...

Вимовивши це, Марк ледь не попирхнувся

«Що я взагалі верзу?..»

Та, глянувши на нажаханого Макса, зрозумів: працює.

Тож вирішив і далі продовжувати нести свою маячню.

— Я живу-у-у... у старих мебля-я-ях... які... е-е... з яких склепали

цей ба-айк! Ти думав, що переріжеш кілька проводочків — і байк зупиниться? Хо-хо-хо... Ні-і-і!

Обличчя Макса перекосилося від жаху.

Марк остаточно увійшов у роль.

— Бо насправді... я-я-я керую байком... — моторошно прошепотів він.

А тоді набрав повні груди повітря й заревів так низько, як тільки міг:

— МОЖЕМО ПОМІНЯТИСЯ ТІЛАМИ! ХОЧЕШ ЗАЙНЯТИ МОЄ МІІІІІСЦЕ?! БЕЗ ПИТАНЬ!

Макс раптом розплакався.

— Н-н-не чіпай мене! — заверещав він тоненьким фальцетом, розмахуючи руками перед собою.

Потім так рвонув навтьоки, що буквально перелетів через паркан і помчав геть, дорогою разів із п'ять спіткнувшись на рівному місці.

Марк стягнув плед із голови й важко видихнув.

— Такий крутий... а верещить, як дівчисько, — похитав він головою.

Після цього хлопець, нарешті заспокоївшись, задоволений поплентався додому досипати свій сон.