10. Як все виправити?

Після уроків Марк не міг знайти собі місця. Він стояв біля воріт, вичікуючи Руді, щоб попередити його про небезпеку. Та раптом зі школи вийшла Розі. Побачивши її, Марк швидко повернувся спиною, сподіваючись, що дівчина його не помітить. Але Розі таки впізнала хлопця. Вона зупинилася й покликала його.

— Ей, ти!

Марк примружився й неохоче розвернувся до неї. Знову побачив її суворе обличчя, сповнене люті, і від цього йому стало неймовірно гидко на душі. Він почувався так, ніби це було найбільше розчарування від самого себе в його житті.

Хлопець поспішив заговорити першим, сподіваючись бодай на найменший шанс виправдатися.

— Розі, я не хотів, щоб так вийшло. Чесно!

— Он як? Ще скажи, що сидіти в їдальні на очах у всіх із тими пихатими півнями ти теж не хотів.

— Я справді не хотів із ними сідати! Просто Руді прогнав мене, а інших вільних місць не було.

— І дивним чином серед цих бовдурів місце знайшлося саме для тебе.

Марк замовк. Він розумів, що звучить це як повна нісенітниця.

— Слухай, я винен. Справді винен. Просто... — Марк важко зітхнув. — Це мій перший день. Я нікого тут не знаю. З переляку я наговорив купу дурниць і тепер дуже про це шкодую.

Розі мовчала, не змінюючись в обличчі.

— Я хочу загладити свою провину, але не знаю як. Руді навіть слухати мене не хоче.

— Ще б пак, — фиркнула Розі.

— Думаю, тобі краще взагалі до нього не наближатися. Ще раз підійдеш — і я сама втручуся!

— Знаю, знаю. Але є проблема...

Марк уже відкрив рота, щоб розповісти про Макса та його плани, але Розі різко розвернулася й попрямувала до автобуса, більше не звертаючи на нього жодної уваги.

Марк сердито вдарив кулаком по колоні, що підтримувала шкільний навіс, і заходився намотувати кола, намагаючись придумати хоч якийсь вихід із ситуації.

«Думай, Марку, думай...»

Хлопець простояв біля школи майже годину, раз у раз поглядаючи на годинник.

— Де ж він подівся? Навіть брейн-ринг у старшокласників уже давно закінчився, а Руді досі не виходить.

Помітивши чергових, які саме виходили зі школи, Марк поспішив до них.

— Ви не бачили Руді? Він ще в школі?

Чергові лише знизали плечима.

— Та ні. Здається, він уже давно пішов із Деборою.

— Дідько... Гаразд, дякую.

Розчарований Марк поплентався на зупинку чекати міжміського автобуса, адже шкільний уже давно поїхав.

Просидівши на зупинці ще хвилин сорок, він нарешті дочекався автобуса. Зайнявши своє місце, Марк тривожно сіпав ногою, підперши підборіддя рукою, і без упину думав, як запобігти потенційній трагедії.

Нарешті діставшись додому вже надвечір, Марк поглянув на будинок свого втраченого друга, і в його голові раптом промайнула ідея.

Хлопець миттю забіг до хати, кинув рюкзак на підлогу, підскочив до холодильника й схопив усе, що першим потрапило під руку: два банани, плавлений сирок і татовий квас.

Батько, який увесь цей час сидів на кухні й спостерігав, як син за якихось п'ять секунд устиг десять разів промчати по дому, нарешті, розгублено кліпнувши очима, запитав:

— Е-е-е... Марку?

Марк поспіхом викидав підручники з рюкзака, натомість запихаючи туди свій дивний набір продуктів для нічного перекусу, і швидкою скоромовкою затараторив:

— Ти, мабуть, хочеш запитати, як минув мій перший день у новій школі. Так от, відповідаю: жахливо. Прежахливо, я б навіть сказав. Але щоб завтрашній день не виявився ще пре-пре-жахливішим за сьогоднішній, я мушу бігти... е-е... на ночівлю до друга. Так би мовити. Треба терміново виправляти помилки своєї дурної юної голови, поки через них хтось не потрапив до лікарні з множинними травмами. Але ти не хвилюйся! Це тут, через будинок. Я зранку швидко повернуся.

Батько аж язика прикусив від такого потоку слів.

— Ов... Е-е... Стій. Не зрозумів... Лікарня?.. Що?

Закинувши рюкзак за плечі, Марк на ходу обійняв батька, схопив із вішака якусь куртку, прихопив якийсь сірий плед і вже у дверях вигукнув:

— Не хвилюйся! Вранці буду!

Батько сидів, наче скам'янілий, ледь не посивівши від несподіванки, і не мав жодного уявлення, як на все це реагувати.

— Підлітки... Це страшно... — прошепотів він, тривожно сьорбнувши свій чай.