Мер твого сердечка

9. Справи дуже погані...

Пролунав дзвінок, усі учні позабігали у свої класи. Марк невпевнено зайшов слідом за Руді і став біля дверей. Усі учні метушились, діставали підручники, і поглядали на новенького, що закляк у дверях. Та Марка хвилювало лише те, як тепер загладити вину перед Руді. У клас зайшов вчитель, і попросив усіх не шуміти, а по тому представив усім Марка.

— Як ви вже знаєте, до нас переїхав новий учень, зі столиці. Представся, будь ласка.

— А, так. Я Марк. З-зі столиці. — боязко відповів Марк.

Тоді вчитель продовжив.

— Марк — онук мера Безервіна, пана Себастіана. Тож просимо любити та шанувати.

Усі дивилися на хлопця з повагою, а Марк від цього відчував себе ще більш ганебно. Адже саме його вихваляння статусом онука мера і призвело до того, за що йому так соромно тепер. Тож хлопець тихо мовив.

— Так. Та це нічого не значить.

Вчитель в моменті підхопив слова хлопця, і став нахваляти.

— О, то ти ще й в нас сором'язливий.

Марк зашарівся від сорому. Він стояв перед класом і кинув погляд на Руді, який в свою чергу робив вигляд, наче щось собі повторював, і не звертав уваги на хлопця. Нарешті Марку сказали сісти на місце, і він просто до нього побіг, аби лиш сховатися за чиїмись плечима.

Всі уроки хлопець тільки й думав про інцидент, і про те, як вибачитись перед Руді й повернути довіру Розі.

На великій перерві, після закінчення четвертого уроку, до юнака підійшло декілька однокласників та однокласниць, аби познайомитись ближче з онуком мера. Та хлопець просто проігнорував їх, і зірвавшись з парти, побіг за Руді, що покинув клас, прямуючи на обід.

Зайшовши у велику їдальню, хлопець побачив, як Руді сідає за маленький столик вкінці їдальні. Марк швидко взяв що-небудь з прилавку їжі, кинув на свою тацю, й помчав до столу, де сидів Руді.

Присівши поряд, Марк набрав повітря в легені, і вже хотів щось сказати, як раптом позаду його окликнули ті самі "спортивні" хлопці.

— Гей, Марк, ходи сюди до нас. Поруч із нами є одне вільне місце, якраз для тебе притимали.

Марк проігнорував цих хлопців, і вже хотів почати свою промову з вибаченнями, як Руді перебив його.

— Вибач, Марк, звільни, будь ласка, місце. Тут сидить моя Дебора.

Хлопці позаду продовжували кликати Марка, який примружившись все продовжував вдавати, що не чує їх.

— Я вміщуся тут з нею. Лавка широка.

Руді глянув на Марка осуджуючим поглядом.

— Тепер хочеш й дівчину в мене відбити?

— Ні-ні-ні! Ти що! Я... я просто намагаюсь...

В цей момент до столика підійшла та сама дівчина, що махала Руді в автобусі, а до Марка ще й як на зло в той же момент підійшов Макс, головний крутяш компанії вибивал, й перебив хлопця, поклавши йому руку на плече.

— Я ж казав, біля нас є місце. Чого ти тут пришвартувався?

Марк глянув на невдоволеного Руді, а тоді на Дебору, що стояла з очима, повними нерозуміння, в яких читалось "хто це такий, і чого тут сидить?". Потім на здорованя, що владно поклав руку йому на плече. Не знаючи, що робити, хлопець розчаровано підвівся, і попрямував зі здорованем за його стіл. Хлопці за столом помахали Маркові, закликаючи сісти поруч, і приязно поплескали його по плечу.

Марк неохоче сів поруч з ними, з таким виглядом, неначе його садять на підстилку з цвяхів. До всього цього, як останній сірник, підкинутий у вже й так палаюче багаття, він зустрівся поглядом із Розі, що сиділа за декілька столиків від нього прямо навпроти. Вона знову кинула на нього гнівний погляд, а тоді байдуже продовжила говорити про щось зі своїми подругами за столом.

Хлопці про щось балакали своє, а Марк просто мовчки дивився в свою тарілку, ковиряючись в ній виделкою. Апетит пропав геть далеко. І, схоже, надовго.

Раптом хлопці почали говорити про якийсь фестиваль і конкурс проєктів з механіки та робототехніки, який пройде завтра. І тут головач каже.

— Є в мене ідея одна.

Хлопці одразу затихли.

— Бачив, Рудяш подався теж. Та я не дозволю йому так просто прийти і забрати приз. Він має знати, що лузери як він, ніколи не виграють.

Марк, почувши це, відчув неабияку тривожність.

"Що ці хлопці збираються зробити з Руді?"

Тоді він з легкою посмішкою запитав:

— Та-а-ак власне... а що ти збираєшся зробити?

Макс пристально глянув на Марка, а тоді видав:

— Не побіжиш розповідати своєму дідусю?

Марк включив режим "актора", й награно почав спектакль.

— Та мій дід... — Марк пирхнув, закотивши очі. — Думає, що я й досі в пісочниці граюся. Якби я йому все розповідав, то він би мені навіть до магазину самому ходити не дозволив.

Макс ще кілька секунд мовчки вдивлявся в нього, ніби намагався зрозуміти, чи Марк не бреше.

— То чого питаєш?

Марк недбало знизав плечима.

— Бо якщо ви задумали якусь тупість, через яку вся школа на вуха стане, я не хочу випадково опинитися поруч. Все ж таки, я онук мера.

На губах Макса з'явилася хитра посмішка.

— Не переживай. Ніхто його бити не збирається.

Макс нахилився ближче й майже пошепки сказав:

— Просто зробимо так, щоб він до фінішу не дістався.

У Марка всередині все похололо.

— Егех. А-а.. як саме?

Макс багатозначно всміхнувся.

— Побачиш. Це буде сюрприз.