8. Як (не) бути крутим перцем

— Можна я тобі дещо відверто скажу?

— Та... Хоча ні! Знаючи твою «відвертість», не хочу знову два дні плакати у ванній.

Марк розповідав своєму другові зі столиці про переїзд і все, що сталося з ним за ці кілька днів. І, звісно ж, про Розі — як про найголовнішу й найграндіознішу подію, що з ним за цей час трапилася.

— Вибачай, але я все одно скажу. Хай як сильно тебе це не рубоне.

— ...Гаразд.

— Такі дівчата тобі не по зубах.

— Це ще чому?

— Ну подумай. По-перше, вона найстарша в сім'ї, доглядає купу молодших дітлахів. Такі дівчата зазвичай шукають когось старшого й зрілішого. Студента, наприклад. А ти... Для неї ти просто ще один хлопчисько з тієї самої юрби дітлахів удома, який тільки й робить, що ганяє в танчики. Та ще й дорами дивиться.

— Та я всього дванадцять подивився! Для справжніх дорамщиків це взагалі ніщо!

— По-друге, якщо ти бачив стільки нагород, то маєш розуміти: вона шукатиме собі рівню. Абсолютного переможця. При всій повазі, друже, тобі до такого — як до неба рачки.

— Гаразд-гаразд, зрозумів... — Марк похмурнів від цієї безжальної правди.

— То що мені робити? Просто... просто забути про неї? — з жалем видавив Марк.

— Але... я не хочу.

Даніель зітхнув, наче експерт із сердечних справ, який дивиться на безнадійного незграбу.

— Тобі треба або просто забути її й жити собі далі. Ну або стати якимось суперкрутим перцем. Хоча, якщо чесно, в це я дуже слабо вірю.

— А я не хочу забувати!

— Тоді в тебе є план, як стати крутим перцем? І бажано таким, щоб конкуренти не стерли тебе на тертці.

Марк потер підборіддя й занурився в роздуми.

— Крутим пе-е-ерцем, значить...

                           ***

От і настав понеділок — перший день Марка в новій школі. Руді пообіцяв провести його до школи, тож уже о сьомій чекав біля Маркового дому. Незвиклий прокидатися так рано, Марк насуплено вийшов із подвір'я назустріч Руді, який, як завжди, світився від радості.

— Ну що, найкращий друже, не терпиться побачити свою нову школу?

— Я жахливо не виспався. Далеко ваша школа? Я у своїй ніколи так рано не прокидався.

— Не дуже. Година їзди звідси.

— Година?! — вигукнув Марк, який звик до інфраструктури мегаполіса, де все необхідне для життя розташоване в межах п'ятнадцяти хвилин, зокрема й школа.

— Ну, в нас школа одна на кілька навколишніх містечок, тому так.

Хлопці зупинилися біля лісу й сіли на лавку чекати автобуса.

— А де-е-е... Розі? Вона не їде з нами?

— У старших класів сьогодні брейн-ринг, а вона капітан команди, тож вони поїхали раніше, щоб підготуватися.

— А, зрозуміло. Але зазвичай ви їдете разом?

— Звичайно.

— Ну й чудово! — повеселішав Марк, який уже встиг уявити, як вони з Розі щодня сидять поруч в автобусі дорогою до школи.

До зупинки підійшло ще кілька дітлахів, а невдовзі під'їхав і автобус.

Хлопці зайшли всередину й сіли разом. Рудольф помахав якійсь чорноволосій дівчині в окулярах, що сиділа за кілька місць позаду разом із подругами, і та мило помахала йому у відповідь.

— Це моя дівчина, Дебора, — тихенько сказав на вухо Маркові вдоволений Руді.

— Дівчина?! — Марк остовпів.

«Навіть у такого коротуна є дівчина. Хоча він зовсім не крутий перець... Життя несправедливе», — насупився хлопець, схрестивши руки на грудях.

                              ***

Автобус нарешті прибув до школи, і дітлахи з гомоном повибігали надвір. Руді показував пальцем у різні боки й пояснював Маркові, що де знаходиться.

— Там у нас стадіон, он вхід до спортзалу. А на другому поверсі — кабінет англійської...

Хлопці підійшли до шафок у коридорі, де Руді заходився викладати книжки. Раптом до них наблизилася група спортивних хлопців з випускного класу.

— О, це ж наш рудяш-біляш! — плеснувши в долоні, впритул до Руді підійшов один зі здорованів — вочевидь, головний «перець» їхньої компанії. Високий широкоплечий блондин із зачесаним назад волоссям, у чорній майці й із таким самовдоволеним виглядом, ніби щойно виграв чемпіонат світу з крутості.

Посмішка Руді вмить зникла.

— Чого тобі, Максе?

— Та нічого такого. Просто ти такий коротун, що якби не твоя руда гривка, тебе ніхто й не помічав би. От я й треную зір, намагаючись розшукати тебе в натовпі. Ну от, розшукав — і йду далі, — награно ввічливо промовив здоровань, скуйовдивши Руді волосся. Його компанія вибухнула реготом.

Маркові, який спостерігав за всім збоку, раптом стало ніяково. За мить хлопці помітили й його.

— Хм... Новенький?

— Так. Я... я Марк. Онук мера Себастіана, — з переляку почав вистрілювати всіма можливими козирями хлопець.

Здоровань просканував його поглядом, а тоді раптом усміхнувся й закинув руку Маркові на плечі.

— О-о-он воно як! Такі хлопці нам потрібні!

Потім він знову глянув на Руді.

— Так а чого ти, власне, ошиваєшся з цим кротом?

Марк розгубився й не знав, що відповісти. Від стресу мозок миттю почав прораховувати, який вихід із ситуації буде найвигіднішим.

З одного боку — круті хлопці. Судячи з усього, найавторитетніші в школі. Заприятелювавши з ними, Марк уже з першого дня здобуде авторитет серед старшокласників, захист від усіляких неприємностей і практично безкоштовні бали до шкали «крутості» в очах дівчат. Можливо, навіть Розі.