7. Дощечка мрій

Хлопці повернулися до дому Руді. Бідного Марка досі трясло від цієї поїздки. Принаймні тепер його трясло з легким приємним очікуванням зустрічі з Розі.

— Ти проходь, а я відвезу свого коня до стайні.

Марк закотив очі й піднявся сходинками до вхідних дверей. У передчутті зустрічі з Розі він пригладив волосся, що після такого дикого тестдрайву стирчало в усі боки, й відчинив двері. Та замість Розі його зустріла подушка, яка прилетіла хлопцю просто в обличчя й ледь не зіштовхнула з порога. По дому бігала купа дітлахів, молодших братів і сестер Розі та Руді, і лупцювалася подушками. Марк стояв дещо спантеличений, як раптом із кухні долинув гучний, аж пронизливий крик:

— А ну, всі зупинились, дрібота навіжена-а-а-а!

У цей момент із дверей кухні з'явилася Розі, що стояла з дуже злючим обличчям і дивилася на малих. Марк аж застиг від несподіванки. Йому навіть стало трішки страшно від Розі. Та всі малі одразу припинили бій і застигли на місці.

Після цього Розі зм'якшила тон, прокашлялася й продовжила вже спокійним, теплим голосом:

— Ви що, не бачите? У нас гість. А ви його влупили подушкою. Не соромно вам?

Марк вирішив пом'якшити ситуацію, щоб не викликати обурення дітлахів перед Розі.

— Та все гаразд, я навіть не...

— Помовч! Я маю провчити їх, що за свої дії потрібно відповідати!

Марк прикусив язика, аби більше не сказати нічого зайвого.

— А ну, швидко вибачайтеся перед дядьком Марком!

— «Дядьком?» — Марк знову розправив плечі. — «Певно, я в її очах досить зрілий».

— Вибачте, дядьку Марку, — хором промовила дітвора.

— Отак, молодці, біжіть гратися в кімнату, — лагідно закінчила виховну сесію Розі, а тоді повернулася до все ще літаючого в хмарах «зрілості» Марка.

— Вибач, шкете, вони в нас такі шибайголови!

— Ш-шкете? Я ж... молодший за тебе лише на рік.

— Пардон. Просто ти ж друг мого молодшого братика. А я звикла так його кликати, — засміялася Розі.

Та Маркові стало не до сміху. Не встиг він до пуття зарекомендувати себе перед Розі, як уже отримав статус «хлопчика, друга молодшого братчика».

Тут у дверях нарешті з'явився Руді.

— Розі, є щось попоїсти? Ми так круто прокотилися. Та сил зовсім немає.

— Так, шкете. П'ять хвилин.

Марк дуже хотів заговорити про щось «доросле» з Розі, та після того, як вона назвала його «шкетом», нічого на думку не спадало.

Руді й Марк сіли за стіл, який стояв поруч із кухнею. Марк підпер рукою підборіддя й задумався про те, як тепер викрутитися з цієї пастки ярликів. Руді помітив пригнічення Марка.

— Ей, слухай, вибач. Наступного разу покатаємося по подвір'ї. Хочеш повезти тоді?

— Ні, дякую.

— То як покаталися?

Розі поставила тарілки на стіл перед хлопцями й пішла на кухню по свою порцію.

— Крутезно! — уже наминаючи якусь лазанью, сказав Руді. — Та, схоже, Марку не сподобалося. Його так тіпало, що я думав, він відкинеться.

Марк різко підняв очі на Руді, зі страхом, що той не напатякає зайвого.

— Щ-що ти таке кажеш? Н-нічого я не боявся! — Марк різко почав захищати останні шматочки свого почуття гідності.

— О, то ти в нас із лякливих? — з іронічною посмішкою мовила Розі.

— Ні-ні! Зовсім ні! Просто я... не дуже ласий до... б-байків.

— Та все гаразд, не трусись ти так. Не всім же бути байкерами. Ну, а ти чим любиш займатися? — ввічливо мовила Розі.

— Я? Я... У мене... немає якихось особливих захоплень.

— Дідусь Себастіан казав, ти любиш у танчики грати.

Лице Марка стало зовсім насупленим.

— «Придушити б цього Руді».

— Це... було колись. Зараз я вирішив почати життя з чистого аркуша. І зайнятися... чимось... дорослим і серйозним, одним словом.

— Ну, це похвально. У вас усе-таки скоро випускний. Он Руді в нас готується стати інженером. Може й тебе надихне?

— Руді молодець, — з прихованою іронією мовив Марк і поплескав хлопця по плечу. Той сприйняв його жест як комплімент.

— Дякую, друже. Ну, я поїв. Дякую, Розі, було дуже смачно. Сніданок буде за мною. Може, екскурсію? — кивнув Маркові Руді, встаючи з-за столу.

— О, так, хороша ідея. Ідіть, а то мені треба тут прибрати й бігти на вечірню зміну, — підсобила Розі.

Марк пішов за Руді, який показував йому різні кімнати своїх молодших братів і сестер, батьківський кабінет, свою кімнату, повну різних саморобних виробів та винаходів. 

І от хлопці дійшли до кімнати Розі. Це була світла, акуратна, невеличка кімната. Над ліжком висіла полиця, на якій стояли різні нагороди й медалі.

— О-ого, — мовив Марк, роззявивши рота від їхньої кількості.

— О, це за різні олімпіади. Вона в нас золота медалістка з математики, біології та екології. А то її дошка мрій. Я собі теж таку зробив. Ну, ти бачив. Щоправда, моя з нею не зрівняється.

Хлопець підійшов до дошки над столом, яка була вся обвішана різними записками й картинками різних місць. Хлопець читав їх одну за одною.

— «Вступити до столичної архітектурної академії», «Потрапити на стажування в ENAW Corporations», «Розробити власний проєкт для конкурсу прийому на роботу в ENAW Corporations», «Здати на права», «Купити машину», «Побачити море»... Стільки мрій та прагнень.

А я... Про що мрію я? 

Хлопець відчув, як до нього припливла хвиля розчарування.

— «Ця дівчина прагне дістатися вершин. Вона не стоїть на місці, не марнує часу. Вона знає, хто вона і чого хоче. А я... Я зовсім не знаю, хто я і що робити в цьому житті...»