6. 《Тут нема такого》

Почувши від Розі про братерство з Руді, хлопець повеселішав, і вмить його накотило доброзичливістю до нового друга.

— О-о, то це твій бра-ат?

Марк недбало закинув руку на плечі Руді, — так по-свійськи, ніби вони знали одне одного цілу вічність.

— Ну, я дуже радий, що мій новий найкращий друг виявляється ще й брат моєї нової подруги.

Руді подивився на Марка, з подивом примруживши очі. Розі мило посміхнулась.

— Он воно як, рада це чути! В Руді не так багато друзів. Тож це чудово, що в нього тепер є такий друг та ще й сусід, що поділятиме його інтереси. Він у нас велика голова, повна всяких чудернацьких ідей, якими ні з ким було поділитися, — тепло поплескала по плечу свого брата Розі.

— Та-а-ак, ну бачиш, тепер є з ким, — гонорово промовив Марк, і посміхаючись застиг на хвилю, задивившись на Розі. Руді, що стояв збоку, все ще примружено дивлячись на Марка, і спостерігаючи за цим ванільним діалогом, раптом перервав цю ідилію.

— Ну, то ми йдемо дивитися на мій проєкт?

— Ой, так, ідіть-ідіть. Я сходжу в магазин сама, в тебе все-таки гості. — відповіла Розі, радіючи за брата, що знайшов собі товариша.

Руді махнув рукою і пішов убік гаражу за будинком. Марк, з неймовірним небажанням покидати Розі, насилу відірвав ноги від землі, й поплентався в гараж до Руді.

                              ***

Там Руді нарешті помив руки від мастила в невеличкому кранику на подвір'ї, та з ентузіазмом закликав Марка підійти до великої накритої величезним простирадлом штуки, що стояла в центрі неприбраного, повного всяких розкиданих залізяк та інструментів гаража. Марк, натягнуто посміхнувшись, вдав жваве зацікавлення.

Руді став рівненько біля своєї розробки й урочисто, неначе на якійсь офіційній виставці, став представляти свій виріб:

— Ну що ж, представляю мою останню розробку, на яку я витратив пів року важкої фізичної праці й мізкування, — хлопець взявся обома руками за тканину й помпезно скинув її з виробу.

— Тада-а-а-а! Мій франкенбайк!

З-під простирадла з'явився чудернацький апарат, схожий на байк, зібраний з різних залізяк, і зі вставним мотором. Ручки від якогось старого велосипеда, старе домашнє крісло з м'якою спинкою замість сидіння, та ще одне, таке саме, "пасажирське" позаду, колеса, ніби їх збирали з усього, що знайшлося в сараї: обід від старого велосипеда, маточина невідомо звідки, а замість спиць — нерівно приварені сталеві прути.

— Ем... круто. А воно... їздить?

— Ну звичайно, — посміхнувся Руді, —

тут встановлений мотор, взятий з бензопили.

— То що, зробимо драйвтест?

Марка вмить пересмикнуло. Те, що ця конструкція тримала форму, звісно, диво, але їздити на ній? то вже інше.

Руді помітив, як Марк дещо замешкався, і враз кинув:

— Боїшся байків? Ну, це нормально. Не буду наполягати.

— "Байків? Байків я не боюсь. Я боюсь виробів, що тримаються виключно на оптимізмі хлопця, який їх збирав." — кисло дивлячись на Руді, відзначив про себе Марк.

— Я можу дати тобі шолом, а сам так поїду. Я все-таки вже натасканий на таких залізних конячках.

—"Гм, жартівник" — гмикнув про себе Марк.

— Давай сюди свій шолом, — зітхнув Марк. "Все-таки треба бути в ладах з цим коротуном, заради Розі"

Руді засвітився від втіхи, й побіг до ящиків у пошуках шолома. Попорпавшись хвилин з п'ять, хлопець дістав із дна старого дерев'яного ящика старенький воєнний шолом, якому років з вісімдесят на вигляд.

— На, тримай.

Марк з великими очима глянув на протягнутий Руді так званий шолом, схожий на миску на ланцюжку, та ще й вдвічі більшу за Маркову голову, і, вдягаючи його, подумки молився.

— Ну що ж, пропоную трішки розважитись, й прокататись з вітерком он з тої горки.

Руді тицьнув пальцем на високий зелений пагорб десь удаличині, який, схоже, слугував основним атракціоном у цій місцевості. Марк відчув, як мурашки... а швидше, мурахи розміром з долоню, пробігли по всьому його тілу.

— А-а-а, я думав, ми так, по подвір'ю поїздимо.

— Хех, ні, ти що. Це ж нудьга. Ну все, пішли, а то ми щось засиділися тут.

Руді взявся розвертати свого франкенбайка, і попрямував з ним до воріт, в той час як Марк застиг і намагався усвідомити, у що він вляпався.

— "... треба набрати тата, підготувати його... щоб в разі чого..." — схлипнув про себе Марк.

                              ***

Хлопці йшли дорогою, прямуючи до тієї самої горки. Руді штовхав руками франкенбайк і насвистував щось ненав'язливе. Марк йшов поруч, і трусився від страху перед невідомим. Він вирішив трохи відволіктись від тривожних думок про своє недалеке майбутнє, і розпитати Руді про містечко і про Розі.

— Слухай. А ти не знаєш якогось інтернет-кафе, можливо, тут у вас? Де можна за компами позависати.

— Не знаю, тут нема такого.

— Ну, а... можливо, є якийсь магаз з іграми?

—М-м-м, ні, нема такого.

— Ну гаразд. Може, якийсь VR-клуб?

— Не знаю, що це таке. Наче нема такого.

— Гаразд, проїхали. А... розкажи трохи... про цей... про твою сестру. Бачив, вона у кафе працює. Скільки їй? І як вона встигає і працювати, і навчатись?

— Розі старша за мене на рік. Вона готується вступати наступного року у виш на архітектора, тож працює, щоб назбирати грошей на проживання у столиці. Нас восьмеро в сім'ї, і вона найстарша. Тож не хоче клянчити в батьків. Така вона в нас, справжня трудяга.

— У столиці? Через рік?! — засмучено вигукнув Марк.

— Так, вона у випускному класі.

Почувши це, хлопець похмурнів.

— Вище носа. Ми вже доходимо.

Хлопці наблизились до пагорба, і почали штовхати франкенбайк на гірку. Дібравшись нарешті до вершини, Руді вмостився в крісло і запросив Марка сісти в те, що позаду.