5. 《Що це за рудий коротун-ботан???》

Після повернення пізно вночі Марк довго засинав на новому місці. Юнак застряг на роздумах про Розі. Думки постійно перекидали його з боку в бік: від приємного голосу, що промовляв: «А тебе як звуть?» і «Будемо знайомі, сусіде», до того ганебного моменту, коли вона падає і роздирає коліна через нього. Хлопець то картав себе, то заспокоював.

— От я роззява. Їй, мабуть, довелось всю зміну стрибати на одній нозі через мене. Який сором... Але ж... при прощанні вона наче не злилася. Чи таки злилася?

Зранку юнака розбудив шум групи пташок, що товклися на гілках яблуні, яка схилялася прямо на вікно нової кімнати Марка, і з грюкотом били по склу. Хлопець здригнувся, голосно позіхнув потягуючись, а тоді підійшов до вікна й глянув спідлоба на пташок.

— Так, панове, я розумію, що розваг тут у вас небагато, але так танцювати на нервах о 7 ранку — це вже перебір.

Зрозумівши, що додрімати вже немає шансів, Марк, сонно почухавши потилицю, пішов умиватися. На старенькій кухні батько готував яєчню собі і Марку на сніданок. Побачивши сина, він поспішив нагадати:

— О, ти вже прокинувся? Чудово! Вмивайся і ходи снідати. Дідусь чекає тебе на чай о дев'ятій, не забув?

— Та не забув. Дуже сподіваюсь, що це буде щось змістовніше, ніж придирання до моїх штанів.

— Такий вже дідів характер. Він буває непростий, але насправді він дуже розумна людина, і, впевнений, він хоче для нас найкращого. Особливо для тебе, Марк. З мене що вже взяти, звісно. Але ти його єдиний онук. І він хоче, щоб ти став гідною людиною.

— Так-так, зрозумів — хоче найкращого. Шляхом приниження і попущення.

Батько відірвався від плити й обернувся до сина.

— Знаєш, хоч у нас з ним і натягнуті стосунки через мої численні помилки, та мушу визнати, що не було жодної з них, за наслідки якої він би не попереджав мене. Тож, відверто кажучи, як людина він буркотун, та як батько і дідусь — він хороший. Ти ще це зрозумієш.
Батько зітхнув.
— Тобі він більше дасть, ніж я.

Марк поглянув на батька з дрібкою жалю. Чути подібні самобичувальні висновки від своїх батьків — справа не з приємних. Та сказати у відповідь йому не було чого.

                                           ***

О дев'ятій Марк вже стояв на порозі дому дідуся. Пані Лора провела хлопця до його кабінету й, побажавши гарного дня, тихенько зачинила за собою двері.
Дідусь у той час уже чаклував над якимось трав'яним чаєм, запах якого долинав аж до хлопця, який вмостився в кріслі навпроти дідового столу. Коли дідусь нарешті обернувся, Марк без вагань простягнув долоню до чашки.

— О, це я собі, — перемішуючи чай, незворушно відрізав дід і пройшов повз Марка до свого крісла. Хлопець ніяково застиг із простягнутою рукою, а тоді, схаменувшись, різко опустив її.

Дід всівся у своє велике шкіряне крісло каштанового кольору й пристально подивився на хлопця, наче налаштовуючи його на глибоку розмову. І хоч Марк налаштовувався на цей «бій» ще з дому, тут, у його кабінеті, хлопець відчув деякий мандраж від його аури «грізного начальника», хоча сам ще не переживав цього явища наяву. Хлопцеві було ніяково, і він дещо напружився.
За хвилини дві такого сверління дідусь, набравши повітря в легені, нарешті почав:

— Коли ти позбудешся цих штанів врешті-решт?

Марк закотив очі всередині. Так довго напружувати його цими нищівними дивоглядками заради цього?!

— Та я не заради цього тебе покликав. Я хотів поговорити з тобою і зрозуміти твої інтереси. Тож, що ти плануєш робити після випуску зі школи?

Марк, недовго думаючи, відповів.

— Та піду кудись вчитись.
— Це і так зрозуміло. Я хочу почути, до якого профілю ти готуєшся?

Марк дещо замешкався. Витримавши деяку паузу, дідусь продовжив:

— В чому ти найкращий? В якому предметі чи напрямку?

Марк почав перебирати в голові свої оцінки, але нічого не спадало на думку.

— Фізика? Математика?

Марк знову промовчав.

— Гуманітарні науки? Може... англійська? — насупився дідусь.

Хлопець почав ніяковіти, погляд почав бігати туди-сюди, аби лиш не зустрітися з дідовим, бо, судячи з напруги, наступна «дивоглядка» спопелить його разом із кріслом.

Дід зовсім спохмурнів.

— ...Фізкультура?

— Я... не знаю, — нарешті видавив Марк. — Я ще не вибрав свій напрям. Поки...

Дідусь продовжив пильно дивитися на внука. Тоді відкинувся на спинку крісла й трохи зм'якшив тон.

— Марк, дивись. Те, що ти ще не визначився, що тебе захоплює, — це нормально. Питання не в цьому. Питання в тому, чи ти взагалі думаєш про це.

Юнак відчув себе дещо нікчемним. Попри напругу, яку викликала ця розмова, хлопець розумів, що дід має рацію. Тож від ніяковості хлопець знайшов поглядом якийсь гвинтик у дідовому столі й втупився в нього, зависнувши з виразом обличчя, заглибленим у пошуки відповідей на екзистенційні питання.

Після деякої мовчазної паузи дід промовив:

— Хочу тебе познайомити з одним моїм товаришем. Це знайомство буде тобі на користь.

І, ставши на ноги, дістав з кишені телефон і набрав чийсь номер.
Поки дідо набирав якогось товариша, Марк намагався допетрати, як знайомство з якимось дідком допоможе в його ситуації.

— Руді, привіт. Можеш забігти до мене на хвилинку?

«Руді? У нас у дворі так звали кота», — подумав Марк про себе й гигикнув усередині.

За хвилин п'ять двері відчинились, і в кабінет зайшов кругленький рудий хлопчина в окулярах та у вимазаному одязі, наче з якогось гаража вийшов. На вигляд одноліток Марка.

— Пане Себастіане, вітаю! Чим можу зарадити? — жваво прямуючи до столу діда, мовив хлопець.
Дідусь всміхнувся й махнув хлопцеві рукою.

— Вітаю, вітаю, Руді, проходь.
У цю ж мить гість помітив Марка.
— О, у вас гості.
— Це мій онук, ну, я вже розповідав тобі.

— О, чудово. Як звати тебе?

— Е-е... Я Марк, — спантеличено відповів хлопець, який усе ще прикидав у голові, як цей підліток може бути другом його дідові. Ще й ЙОГО дідові, найсуворішому дідові на континенті. Адже Марк вже встиг переконати себе, що дідусь просто не терпить дітей. А тут виходить, що ні.