4. Знайомство "на трієчку"

— Ой, пробач-пробач-пробач! — Марк скинув на землю навушники і кинувся до дівчини, що лежала на землі з подертим об асфальт коліном.

— Ке-е-епсько! Треба щось робити! Що ж робити, що ж робити? Давай я відвезу тебе в травмпункт. У вас же є травмпункт? — хлопець бігав туди-сюди від коліна дівчини до її обличчя, від обличчя знову до коліна, й сполохано виголошував усе, що йому спадало на думку.

— Все, не метушись, — піднімаючись на ноги, почала гальмувати заведеного, неначе іграшку на витяжному шнурку, Марка дівчина. Марк кинувся допомагати їй підвестися.

— Якщо хочеш загладити провину, то просто відвези мене в кафе «Світанок». У мене починається зміна за п'ять хвилин, а я тут на асфальті прохолоджуюсь.

— А, з-звичайно! — почухав потилицю Марк і схаменувся сідати на велосипед, щоправда з награною впевненістю, бо востаннє він сидів на ньому десь років зо десять тому

— Дай мені хвилиночку, — ледь не валячись з велосипеда, Марк натягнуто посміхаючись рробив невеличкий драйвтест. Тоді підсадив дівчину й подався крутити педалі вулицями по вказаному нею маршруту до місця призначення.

— Їздиш ти кепськувато, — не змогла промовчати дівчина дорогою.

— Мені дуже шкода.

— Та не зважай. Просто одразу видно, що ти не місцевий.

— А, так. Я... я онук мера... цього містечка, — невпевнено мовив хлопець. Він іще поки не розібрався — хвалебно це, чи, можливо, ганебно.

— А-а-а, пана Себастіана? — посміхнулась дівчина. Це додало хлопцеві впевненості. Таки хвалебно.

— Так-так, саме так. Його улюблений внук.

— О, то це він про тебе розповідав.

Хлопець різко розвернувся до дівчини.

— Ви знайомі?

— На дорогу дивись.

— Так, пробач.

— Звісно знайомі. По-перше, тут усі між собою знайомі. По-друге — ми сусіди.

Почувши це, хлопець вмить повеселішав. Якщо вони з дідусем сусіди, то і з цією дівчиною живуть десь поруч.

— О, то значить ми з тобою теж сусіди. — Марк розплився у посмішці.

                                ***

— Гаразд, сусіде. Он там моє робоче місце.

Хлопець під'їхав до входу маленького затишного автентичного кафе з невеличкою терасою під смугастою маркізою.

— Перевізник ти на трієчку, та все ж дуже вдячна за доставку, — поспіхом прикріплюючи велосипед до стовпа біля кафе подякувала дівчина й шкутильгаючи побігла всередину. А тоді раптово розвернулась.

— Ой, пробач. Як звати тебе?

— А... я Марк.

— Я Розі. Будемо знайомі. Вітання дідусю.

— Е-е... коліно... — промимрив услід тепер уже знайомій незнайомці хлопець. Та нестримна дівчина вже була десь далеко за барною стійкою.

Зрозумівши, що заходити тепер у це ж кафе за бургером буде якось безглуздо, Марк розвернувся і попрямував додому.

Розі значить — тепло промовив про себе хлопчина.

— Стоп... а... а як тепер повернутися додому?

                           ***

- То як ти опинився так далеко? Ще й заряд телефону посадив. Я вже подумав, ти зловив попутку, і повернувся в столицю. Дідусь пів містечка підняв щоб шукати тебе. - не відриваючи погляду від дороги запитав батько. Їм довелось славно находитися, доки один зі скликаних на підмогу сусідів не зустрів стомленого хлопця що в темряві йшов уздовж шоссе. Як він там опинився, один Бог знає. 

- Та я просто задивився на гірські пейзажі й втратив потрібний поворот. Чи... повороти.
Батько легко посміхнувся.

- Замилувався? Правда гарно тут? 
- Та-а-ак, тут га-а-а-арно. Визна-а-ю-ю-ю. Задоволений?

- Марк, я просто хочу, щоб тобі  подобалося тут. Щоб ти став тут своїм, можливо, записався на якісь гуртки, знайшов друзів. Тут також є життя. Трішки інше ніж в столиці, та воно теж непогане.

- Все гаразд, тобі не потрібно мене задобрювати. 
- Справді?
- Справді, справді. Я прогулявся й побачив, що містечко гарне. І-і сусіди гарні... тобто люди. Люди в цілому. Тут є одна чи дві кав'ярні. Парочка магазинів, величезний гіпермаркет.  Ще й фонтан, і пам'ятник якийсь. Так що-о-о... буде чим зайнятись. 

Батько не до кінця зрозумів тон сина і причину таких швидких перемін, але просто вирішив радіти, що син не перечить йому.

- Ем... ну, тоді я дуже радий. Впевнений, ти знайдеш чим корисним зайняти себе тут.