3. "Ласкавий" дідусь і сувора незнайомка

Старенький «Гольф» перетнув вивіску «Ласкаво просимо до Безервіна» і, проїхавши ще кілька хвилин центральною вулицею, зупинився біля великого будинку.

— А от і дідусь. — Батько показав пальцем на поважного, гарно вдягненого сімдесятирічного чоловіка. Це був дідусь Марка, Себастіан: він стояв із дуже важливим виглядом біля воріт будинку і, щойно машина наблизилася, пішов відчиняти їх.

Батько заїхав у двір, і разом з Марком вийшов із машини, бадьоро крокуючи назустріч дідусеві.

— Тату-у-у, я так радий... — з розпростертими руками для обіймів батько Марка наблизився до дідуся, та той умить простягнув перед ним руку, зупиняючи його.

— Ей-ей-ей, спочатку руки з дороги помий, тоді будеш ніжитися.

— Ов, гаразд. — Батько відсахнувся.

— Так і не позбувся того дряхлого «Гольфа»? Чекаєш, поки на дорозі на деталі розлетиться? — Дід зневажливо тицьнув палицею в бампер машини.

— Тай-й... ще гарна, на ходу — то навіщо її позбуватися?

Марк спостерігав, як дід з розгону «прожарює» батька, і відчув, що сумніви починають підкрадатися до нього щодо всього, що батько наплів йому про дідуся, який нестерпно чекав на їхній переїзд.

Закінчивши із сином, дід перекинув погляд на внука. Він просканував хлопчину, грізно піднявши одну з густих брів.

— Що це за бомжуватий прикид? — кинув дід онукові, що стояв у широких штанях із великими кишенями на стегнах.

Від несподіванки Марк аж завис.

— Е-е-е...

— Що «е-е-е»? У свої сімнадцять не можеш зліпити двох слів докупи?

— Я просто...

— Він просто стомлений. Дорога була довга, батьку. Давай не будемо сваритися з порогу. Ми довго чекали цієї зустрічі.

— Кхм, гаразд, проїхали. — Дід прокашлявся. — Ідіть у дім. Лора вже накрила стіл.

Батько глянув на сина, хвилюючись, чи не зіпсував дідів тон його настрій. Та по обличчю зрозумів, що Марк уже починає підозрювати: не все так райдужно, як йому описували. Насуплений син зайшов у дім. Та переступивши поріг хлопець раптом відчув, як настрій піднімається на кілька поділок угору.

Це був великий двоповерховий світлий просторий будинок із великою терасою на задньому дворі, що виходила на річку. Увесь дім був обставлений старовинними, але вишуканими шкіряними меблями; дерев'яні круглі сходи з різьбленими обрамленнями та одвірки з ідентичними візерунками надавали будинкові вигляду вінтажної розкоші.

— Ремонтик трішки олдскульний, та це можна стерпіти. — Подумки втішав себе хлопчина, вже уявляючи, як лежить на сонечку на терасі й попиває якусь содову.

Родичі сіли за стіл. Лора — п'ятдесятирічна помічниця дідуся — закінчувала приносити страви.

— Ну то розповідай, як ти докотився до цього? — промовив дід до сина.

Марк кинув непевний погляд на батька. Той спочатку знітився, та вже в наступну мить зрозумів, що приховувати стан справ далі немає сенсу.

— Я... просто... це збіг обставин. Спочатку я позичив гроші Алеку «до п'ятниці», а той пропав безслідно. Ну а потім почалися скорочення на роботі, під які, власне, і я потрапив.

— Бо треба зовсім не мати глузду, щоб, маючи дитину, позичати комусь гроші зі страхової подушки. — буркнув повним ротом салату невдоволений сином дід.

Марк відчув неприємний холод, що пронісся вітальнею. Вмить хлопцеві стало зрозуміло: дідусь не запрошував їх. Це батько напросився до нього через проблеми з грошима. Насуплений батько вирішив перервати вечерю, щоб не дати гострій розмові розгорятися ще дужче.

— Гаразд, тату. Я недалекоглядний син і поганий батько — з цим розібралися. А тепер дозволь нам перепочити з дороги.

Дід махнув рукою, мовляв «хай буде по-твоєму», і встав зі столу.

— Ходіть за мною.

Марк з батьком підвелися й попрямували за дідусем Себастіаном. Той вийшов у двір і пішов у бік воріт.

Спантеличений Марк дивився то на дідуся, то на його дім позаду, то знову на дідуся і, не витримавши, запитав:

— А куди це ми прямуємо, якщо дім у тій стороні?

— О, ви не житимете зі мною.

Спантеличений Марк глянув на батька, який упевнено тримав обличчя так, наче не помічає, як той свердлить його злісним поглядом.

Дід довів їх до сусіднього невеличкого старенького будинку і відчинив хвіртку.

— Ось ваш новий дім. Тут жила Лора. Та я забрав цю молоду красуню до себе. До слова, в нас було весілля в квітні. Вибач що не запросив. Ну а цей дім викупив для вас. Зробиш косметичний ремонт — і буде не хата, а цукерка.

— Це швидше пережований твікс, а не цукерка. — подумав про себе насуплений Марк.

— Дякую, тату. Я поверну тобі кошти, як тільки зароблю.

— Нічого не потрібно повертати. Ти мені головне виховай онука як слід. Щоб я не червонів за нього перед  дамами в міськраді. А то вони в мене такі, — язики довші за пам'ять. Ну все, відпочивайте. А ти, Марк, зайди до мене зранку. Маю тебе познайомити з одним розумним юнаком. Сподіваюся, він стане для тебе взірцем.

На цьому слові дід залишив їх і повернувся до свого дому.

Розгніваний Марк стояв посеред подвір'я, навіть не бажаючи заходити в дім.

— Дідусь такий щасливий що ми їдемо, кажеш?

Батько лише важко зітхнув.

— Проїхали. Піду прогуляюся. Речі розкладу потім. Хочу побути на самоті.

Марк натягнув на голову навушники і попрямував кудись вулицею, сам не знаючи куди.

                                   ***

В навушниках грала меланхолійна музика, під яку хлопець засмучено дивився довкола на незнайомі будинки й чужу для нього атмосферу, шукаючи очима якесь кафе, аби перевести дух і з'їсти щось смачненьке. Раптом хлопець побачив, як згори по вулиці в його бік мчить велосипед, а на ньому їде неймовірно ніжна світловолоса дівчина у милому квітчастому сарафані. Вираз обличчя в неї був серйозний.

Хлопець умить застиг поглядом на її волоссі, що розвівалося на вітрі й наче ловило в собі сонячні промені. В навушниках раптом заграла пісня Марвіна Ґея «Let's Get It On», і містечко, і дівчина, і він сам наче поринули в якесь романтичне слоумо.