2. Дорога самотніх пінгвінів

Дорога була довгою. Марк насуплено дивився у вікно, підперши щоку рукою, і під композицію Боба Марлі «No Woman No Cry» з магнітофону батькового старенького «Гольфа» 95-го року сумно спостерігав, як висотки мегаполісу поступово рідшають, знижуються і змінюються на безкраї поля та невеличкі приміські хатинки.

— Ну що ти носа повісив, малий? Все буде добре.

— Це не через переїзд. Просто якщо я ще раз послухаю цю пісню, то депресія наздожене мене.

— А що не так з піснею? Боб Марлі — легенда, був голосом цілого покоління.

— Не маю нічого проти Боба Марлі. Просто ти вже двісті кілометрів слухаєш одну й ту саму пісню по колу.

— Класика не набридає.

— Набридає, тату. Закладаюся, Боб Марлі на моєму місці встав би із труни і сам би вимкнув магнітофон.

— Еть, малий, нічого не розумієш. Це атмосфера.

— Атмосфера? — Марк нарешті відірвав погляд від вікна. — У нас атмосфера, як у документальному фільмі про самотніх пінгвінів.

Батько хмикнув, але вигляду не подав.

— Добре. Що тоді ти хочеш слухати?

— Що завгодно. Хоч рекламу по радіо. Хоч тишу.

— Тишу? — батько вдав образу. — Син просить мене про тишу в день великого переїзду?

— Великого? — підхопив Марк. — Це ти гарно сказав. Ми їдемо в містечко з населенням сто сімдесят п'ять людей і десять собак.

— Дванадцять, — поправив батько з серйозним виглядом. — У сім'ї Кенлідів дві собаки.

Марк подивився на батька. Батько дивився на дорогу з абсолютно кам'яним обличчям. І тоді вони обидва одночасно розсміялися — вперше за весь день.

Батько скористався розрядженою обстановкою й почав підбадьорювати сина.

— Знаю, ти звик до гучності великого міста. Та там не так погано, як ти думаєш. Дідусь був дуже щасливий почути, що ми тепер житимемо поруч із ним. Особливо, що зможе бачити онука. Він там зовсім один. А тепер ми будемо дружно жити як сім'я. До того ж оселимося в гарному просторому будинку. І матимеш крутого пса. Ще радітимеш, що проміняв свою малюсіньку комірку на кімнату у власному домі!

— Гаразд-гаразд, заспокойся. Я вже змирився з переїздом. Головне, що дідусь справді чекає на нас.

— О так-так, чекає з нетерпінням.

Перетнувши ще кілька гірських серпантинів, вдалині нарешті розвиднілося те саме містечко — нова домівка Марка з батьком.