1. Прощання з мегаполісом

— Розслабся, чувак. Твій дід — усе-таки мер вашого містечка. Так що шана і повага тобі вже по дефолту забезпечені там.

— Мій дід — мер містечка, що налічує 175 жителів, половина з яких просто зараз мінусується в реальному часі — за терміном придатності, Дань. — неентузіастично збив ставку друга на свій успіх у майбутньому переїзді зі столиці в маленьке дідусеве містечко Марк. Втупившись у монітор великими червоними від пересихання очима, сімнадцятирічний Марк відбивав атаку товариша, що висів із ним на зв'язку, щосили клацаючи джойстиком.

— Ну то гайки тобі. Будеш із коровами в полі тусити. — пролунав насмішливий голос товариша в навушниках Марка під доленосний нищівний удар.

— Юшшш! Ти мені зуби заговорив. — розчарований програшем Марк кинув на стіл джойстик і нарешті потер пекучі очі.

— Давай ще катку, ну? Я не знаю, коли наступного разу зможу так позависати з тобою. Старий наполягає продати плойку. Так що не уявляю, на що там буду витрачати час.

— Та годі тобі, будемо ж зідзвонюватися. Ти розповідатимеш, хто в твоєму селі помер, народився. Я розповідатиму тобі, як там справи у Міше-л-л-ль. — іронічним тоном передражнював товариша Даніель.

— Бачу, ти любиш рани сіллю присипати... Я впевнений, вона мене не забуде.

— Чувак, вона тебе ледве знає. Ви просто один клас разом провчилися.

— Ну не нагнітай, а. Вона навіть підморгнула мені одного разу.

— В неї був кон'юнктивіт тоді.

— ...не суть. Коротше, нехай буде, може там усе справді не так погано. Дід — наче людина файна. Хоч і брови як насупить, то певно налякані діточки розбігаються хто куди, проте він не дасть онукові впасти комусь у немилість. 

— Ти вже зібрав речі? — долинув раптовий голос збоку від Марка.

У дверях несподівано з'явився батько й, схрестивши руки на грудях, суворо дивився на підлітка, який, очевидно, проігнорував його вже досить давнє прохання і натомість сів грати у приставку.

— Е-е-е... збираю.

Невдоволений Марк неохоче зняв навушники, піднявся з крісла й важко попленявся до коробки для речей, що стояла досі порожня в кутку.

Батько зітхнув, потер лоба.

— Марк, я знаю, що ти не в захваті від цього переїзду, та в нас немає іншого виходу. Ми не витягуємо оренду. Нам потрібна підтримка дідуся. Тому прошу твого розуміння і сприяння.

— Знаю, знаю. Все ок, я вже збираю, тільки не починай. — пробурмотів хлопець, який уже з десяток разів чув це інтро від батька, і продовжив незворушно збирати речі.

— Гаразд. Поспіши.

Хлопець відчинив дверцята шафи й сповнений прокрастинаційних настроїв вигорнув увесь одяг на підлогу. Враз він зупинив погляд просто у вікні, поверх коробки для речей. За вікном простягався вид на мегаполіс із висоти десятого поверху.

— Буду сумувати за своєю любою кімнаткою. І за цим крутезним видом. І за цим навороченим столом, що опускається і піднімається, — подумки схлипнув хлопець і продовжив збори.