Розділ 4

РОЗДІЛ 4

БІБЛІОТЕКА ЗАГУБЛЕНИХ СПОГАДІВ

Політ був неймовірним. Індиговий Ворон, Ліхтарник, летів плавно й безшумно, несучи Мері над гігантським заснулим покривалом Лісу Розбитих Снів. Згори гущавина мала вигляд не лісу, а  величезного, темного, хвилястого  океану.

Мері міцно трималася за потужну, покриту пір’ям спину.  Прив’язаний  до лапи крихітний ліхтариксвітився, як ідеально жовтий очний зір.

— Ти… ти Ліхтарник? — крикнула Мері, намагаючись перекричати свист повітря.

Ворон різко нахилив голову, поглянувши на неї своїми маленькими місяцями-очима. Його голос пролунав у її голові, але він не був схожий на пташиний крик. Це був тихий, сухий шепіт, схожий на шурхіт старої палітурки:

—Ш-ш-ш… Говорити голосно — це розкіш, яку Ліс не терпить. Я — той, хто освітлює  вже забуте. Куди мені летіти?

— Мій батьконаписав, що ти знаєш, де Світильник! — відповіла Мері, тепер лише подумки зосередивши волю.

—Світильник, Світильник… Артефакт для Паузи. Так, знаю. Але він зараз не потрібен. Тобі треба повернути те, що ти втратила.

Ліхтарник різко знизився, прямуючи до єдиної прогалини кронах, де дерева немов відступили, відкриваючи невеликуабсолютно круглу галявину.

Це було дивне місце. У центрі стояла кришталева ротонда, її стіни були зроблені з напівпрозорого матового скла, схожого на застиглий туман. Воно не відбивало світло, а, здавалося, поглинало його. Це була Лісова Бібліотека.

Ліхтарник опустив Мері на м’який темно-синій мох біля входуі, не чекаючи, знову злетів угору, зайнявши позицію на найвищій гілці, як нічний вартовий.

— Чому я тут? — спитала Мері в тишу.

— Бо ти не можеш битися за Правду, якщо навіть не пам’ятаєш, за що б’єшся, дитино. Увійди. Знайди свою втрату, — відповів Ліхтарник.

Мері підійшла до скляних дверей. На них не було замка, лише напис, вигравіруваний ельфійськими рунами, який вона дивним чином змогла прочитати: «Кожна втрата має свій том».

Всередині було тихо і прохолодно. Це була не просто бібліотека. Це був лабіринт із тисяч високих тонких кристалів. Кожен з них світився слабким внутрішнім світлом і був наповнений чимось, що мало вигляд застиглого мерехтливого туману.

— Що це? — прошепотіла Мері.

—Це ваші спогади, дівчинко з Етерфолу. Ліс забирає їх, щоб живити свою магію. Вони — його скарби. Ось твій.

Ліхтарник скерував промінь свого ліхтарика на один із кристалів, що стояв ближче. Він був високий, як Мері, і світився слабким, але теплим, золотистим світлом.

Мері підійшла. На основі кристала  побачила крихітний, нерозбірливий підпис. Вона простягнула руку й доторкнулася до холодної поверхні.

У ту ж мить золоте світло вибухнуло й, наче рідина, влилося у її скроні. Мері відчула запахи трав, смак бабусиного полуничного варення та, нарешті, побачила обличчя. Її бабуся Селена зі своїми суворими, але лагідними очима. Спогад був відновлений! Це сприймалося як полегшення, як ковток свіжого повітря після довгого занурення.

— Це… це працює! — захоплено видихнула Мері.

— Звичайно, працює. Але не завжди безкоштовно. Ліс віддав тобі один спогад, але він вже забрав собі інший. Кожен кристал тут має свою ціну, — пролунав несподівано з іншого кінця зали металевий, холодний голос.

З-поміж кристалів вийшов високийхудий чоловік у сірому плащі.

Його обличчя було приховане глибоким капюшоном, а в руці тримав… кришталевий компас. Такий самий! Але цей  був більший і світився багрянимтривожним світлом.

— Ти зробила велику помилку, Мері, — сказав він, і його голос був таким же неприємним, як скрегіт іржі. — Усі ці кристали належать мені. Я — Охоронець Забуття. І я тут, щоб забрати те, що залишилося від тебе. І той іржавий ключ, що ти тримаєш у руках.

Охоронець підняв компас—і багряне світло залило бібліотеку.

Кристали почали тремтіти, а  повітря навколо Мері згустилося, ставши холодним і важким, немов свинець. Вона відчула, як її пам’ять про батька починає витікати, немов пісок крізь пальці…