Розділ 3

РОЗДІЛ 3

СТОВП СВІТУ ТА ПЕРША ВТРАТА

Біль від втрати спогаду про бабусю був нестерпним,  немов тепле, затишне місце в її голові раптом стало порожнім і холодним. Але цей біль, як і гнів на хитрого Ніра, запалив у Мері рішучість. Вона більше не була цілителькою-підмайстром, яка прийшла по росу. Вона була донькою картографа, котра шукала Правду.

— Вгору, — повторила вона, дивлячись на дерево.

Дуб-велетень, який в Етерфолі називали Стовпом Світу був старим не лише роками. Його стовбур був товстим, як вежа, а кора— твердою, як закам’яніла шкіра дракона. Мері знала, що на нього неможливо вилізти звичайним способм, але Завіса вже торкнулася її.

Дівчина піднесла ліхтар ближче. Коли світло торкнулося кори, Мері помітила, що стовбур ніби дихає. Між тріщинами ковзали тонкі, світні, як скло, смуги лісової енергії. Вони рухалися, створюючи ідеальні, але нестабільні виступи.

«Це не просто кора. Це — сходи, створені світлом Лісу, який бореться проти тіні», — промайнула думка.

Мері поклала ліхтар на землю. Вона зробила глибокий вдих і почала підйом.

Кожен виступ, на який ступала дівчина, відчувався на дотик, як холодний відполірований камінь. Але щойно вона переносила вагу, він зникав, а наступний спалахував трохи вище. Це вимагало абсолютної уваги. Жодної помилки.

Чим вище Мері піднімалася, тим сильнішим ставав запах у повітрі — тепер це була не просто «стара книга», а щось гірке й водночас солодке, як перепалений цукор і віск. Селище Етерфол ставало крихітною, освітленою свічками плямою внизу, а над нею розкривався купол Завіси.

Крони дерев Лісу Розбитих Снів були неймовірно густими. Вони створювали непроникну темно-зелену ковдру, крізь яку не пробивався місяць. Здавалося, що весь Ліс — це один велетенськиймовчазний організм.

Нарешті, після виснажливого підйому, який, здавалося, тривав годину, Мері дісталася до першої масивної гілки, значнотовстішої  навіть від  стовбурів інших дерев. Стрибнувши на неї, Мері відчула під ногами м’який, оксамитовий мох, щовиявився  несподівано теплим. Тут був прихисток.

Посередині гілки  був ідеально круглий, майже невидимий отвір. Хтось дуже акуратно змайстрував його, щоб він був схожий на природну ваду дерева. Це було батькове сховище.

Засунувши руку в дупло дерева, Мері виявила ла три предмети: загорнутий у шкіру сувій (батьків щоденник); невеликий іржавий ключ, наче від старовинного годинника;мішечок, наповнений… чорним піском.

Мері, тремтячи від хвилювання та страху, розгорнула сувій. Це був невеликий аркуш пергаменту, написаний знайомим почерком батька, але літери були поспішні йнерівні.

«Мері. Якщо ти це читаєш, значить, ти не послухала Селену. Добре.

Але поспішай. Ліс — це не пастка, це замок. Його правда схована в Садах Світла, які тепер — Серце Темряви. Нір… не довіряй хлопчику-дзвіночку. Він знає лише ту половину Правди, яку йому дозволили знати. Ключ відмикає  не двері. Він відкриває Час.

Світильник не потрібен не для світла, а для Паузи. Він спиняє крадіжку спогадів. Знайди ЛІХТАРНИКА — єдиного, хто знає, де Світильник. Він чекає біля…»

Текст обірвався різкимчорнильним розчерком, наче батька відірвали від письма.

— Ліхтарник, — прошепотіла Мері.

Вона міцно стиснула сувій і раптом відчула, як мох під її ногою затремтів: «Дзень-дзелень-дзелень!»

Тихий, але гучний звук крихітних дзвіночків знову пролунав десь поруч, у кронах.

— Непослух — це завжди сильно, дівчинко! — пролунав насмішкуватий голос Ніра, що лунав, як ехо, між деревами. — Але я бачу, ти знайшла іграшку! Поверни її власнику!

Мері схопила ключ і мішечок, засунула пергамент за пазуху і, не роздумуючи, стрибнула з гілки на одну з лісових крон. Але Ліс знав, де вона. Прямо перед нею гілка, куди вона мала опуститися, заплелася вузлом. Мері пролетіла повз і почала падати!

Дівчина закричала, але її звуки проковтнула гущавина. І коли вже здавалося, що вона розіб’ється об землю, Мері відчула, як її підхопила потужна, але лагідна течія повітря.

Це був не вітер. Це було крило.

Хтось у повітрі підхопив її і поніс над кронами, геть від Дуба, геть від Ніра і його дзвіночків. Мері розплющила очі й побачила свого рятівника. Це був дивний ворон. Його пір’я виблискувало не чорним, а глибоким, насиченим індиго, замість очей — два маленькі місяці. І він летів не сам.До його лапи був прив’язаний крихітний, але яскраво палаючий світильник.

Це і був Ліхтарник.