Розділ 2

РОЗДІЛ 2

ТІНЬ НА КАРТІ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Мері йшла через поле, міцно стискаючи в руці мідний ліхтар, який дала бабуся. Він здавався смішною, слабкою цяткою світла проти величі старого Дуба. Повітря було важке і пахло, як стара забута книга — пилом, вологою та чимось металевим.

Коли дівчина підійшла до самого стовбура, де починалася густа тінь, вона почула тихий, ритмічний звук. Він був схожий на звучання крихітних дзвіночків, які розгойдуються на вітрі, котрого тут не було.

«Нічна роса», — прошепотіла Мері, намагаючись переконати себе.

Але її серце неспокійно  калатало не від бажання збирати лікарські трави.

Вона обережно обійшла Дуб. Саме тут, на межі, де рілля переходила в пухкучорну землю Лісу, побачила те, що вона шукала. Ні, не нічну  росу.

На землі, ніби кинутий кимось ювелірний виріб, лежав КРИШТАЛЕВИЙ КОМПАС. Він був невеликий, розміром з долоню, і замість стрілки мав крихітну сферу, яка світилася тихим, але стійким сріблястим сяйвом. Світло билося в ритмі, що збігався зі дзвоном, який Мері щойно чула.

Сфера вказувала не на північ, а прямо в глибину Лісу Розбитих Снів.

Мері простягнула руку. І саме в той момент дріт, на якому висів ліхтар, затремтів, а зіркау сфері згасла.

Із глибини тіні, що огортала Дуб, хтось вийшов. Це не були тварина чи рослина. Це був хлопчикприблизно того ж віку, що й Мері, але вигляд мав дивний: одяг був пошитий із клаптиків моху та листя, впадало в очі зелене, як молода трава, волосся на голові. Він підняв Компас, тримаючи його, як мисливець, що спіймав рідкісного птаха.

— Ти з Етерфолу? — спитав він. Його голос був тихим, але в ньому звучали ті самі крихітні дзвіночки, які чула Мері.

— Ти… ти з Лісу? — здивувалася Мері, відступаючи на крок, але її очі були прикуті до компаса.

— Я — Нір, — посміхнувся хлопчик, що мав на диво золотисті очі, які не кліпали. — А це — Моє Світло, котре  лише на мить втекло від мене.

— Ні, — заперечила Мері, відчуваючи дивовижну сміливість, — Воно має належати… картам.

Нір нахилив голову, і його зелене волосся тихо зашелестіло.

— Ти прийшла по правду, дівчинко з-за Дуба. Але правда тут не продається. І навіть не губиться. Вона захована. А той, хто її шукає, завжди… платить.

Нір підкинув компас у повітря—і той приземлився хлопчині в руку, а крихітна срібна сфера знову засвітилася, тепер вказуючи не на Ліс, а на Мері.

— Скажи мені, хто тиі навіщо ти тут?— прошепотів Нір. — Якщо скажеш правду, я дам тобі те, що ти хочеш. Якщо збрешеш… Ліс візьме плату сам. А Ліс найбільше любить спогади.

Мері відчула, як потилицею пробіг холод. Ліс крав спогади. Це була офіційна легенда.

— Я… — почала Мері,  та раптом її погляд впав на старий мідний ліхтар.

Вона згадала батька.

— Я донька картографа. І я тут, щоб знайти Світильник.

Золотисті очі Ніра спалахнули. Він знизав плечима.

— Ні. Це лише половина правди, — він підійшов ближче, так близько, що Мері відчула запах моху та зоряного пилу. — Ти хочеш знайти батька.

Він простягнув руку й легенько торкнувся її скроні. Мері відчула несильний, але різкий біль— і за секунду вона  забула, який вигляд мало обличчя  бабусі. Паніка була схожа на крижану воду.

Нір відсторонився.

— О, вибач. Занадто багато інформаційного шуму, — сказав він, посміхаючись. — Але я добрий. Я обміняю твій загублений спогад на підказку. Якщо ти шукаєш Світильник, тобі не потрібно йти у глибину Лісу. Тобі потрібно йти… вгору.

Він раптом стрибнув і, як білка, зник у густих вітах Дуба. Мері стояла сама, її серце шалено билося. Вона намагалася згадати бабусине обличчяі з жахом зрозуміла, що бачить лише нечіткі обриси.

Ліс забрав її пам’ять про найдорожчу людину. Зі сльозами на очах, але з неймовірним припливом рішучостіМері подивилася на Дуб. Нір  же сказав: «Вгору».