Мері

Я не збиралася йти. Чесно. Але Клара витягла мене буквально за волосся — у сенсі, за локони, які вона накрутила щипцями, поки я намагалася відкараскатися від цієї всієї фігні.

Сарафан, який я вже терпіти не могла, здався їй «дуже милим». Я почувалася в ньому чужою. Наче одягла не одяг, а чужу шкіру. Але тепер було пізно.

Я стояла десь між верандою і кухонним прорізом з пластиковим стаканом у руці й відчувала, як по хребту повзла втома. Навколо звучала музика, лунав сміх, повітря було наповнене запахом чогось смаженого. Хтось із плеском стрибнув у басейн, хтось когось поцілував, а я просто стояла й прислухалася до себе.

І розуміла, що мені страшно. Не від людей. Не від натовпу. А від себе.

— Ти або пий, або виливай, — почула я за спиною голос Клари. — А то стакан от-от увійде з тобою в симбіоз.

Я хмикнула, не обертаючись. Клара стала поруч, сперлася на перила й дивилася на натовп, на вогні, на світловолосого хлопця, який увірвався в центр двору, як ураган, із шумом, сміхом, поплескуваннями по плечах і якимись вигуками.

— От заздрю їм, — тихо сказала вона, не відводячи погляду. — Вони вміють так. Легко. Просто бути.

Я мовчала, бо що тут скажеш. Вона мала рацію.

— Ти знаєш, я люблю Макса, — продовжила Клара після короткої паузи, і в її голосі не було й тіні сумніву. — Але, чорт, іноді так хочеться ось цього. Шуму. Безладу. Легкості. Як вони так вміють? Без плану, без голови.

Вона усміхнулася, але в тій усмішці було більше втоми, ніж радості.

— Макс занадто правильний для такого двіжу. Йому б графік скласти й план евакуації.

Я кинула на неї погляд і на мить побачила перед собою не ту Клару, яку звикла бачити. Вона була такою яскравою, живою, але зараз здавалася трохи чужою. Я бачила в ній втому, яку вона зазвичай ховала за своїми жартами.

І ніби у відповідь на її думки світловолосий хлопець обернувся, помітив нас, усміхнувся своєю широкою безтурботною усмішкою й рушив ближче.

Клара трохи нахилилася до мене й впівголоса пробурмотіла, не відводячи погляду:

— Цеж той самий, який вранці в їдальні з тобою привітався. Пам’ятаєш?

Я відчула, як усередині все стиснулося. Якщо це друг Дена, то може й… Кларк, забудь.

Хлопець підійшов до нас, усе такий же легкий і відкритий, із тією своєю усмішкою, від якої обличчя половини натовпу одразу світлішали.

— А що це ви тут киснете? — запитав він так, ніби ми були найцікавішими людьми на цій вечірці.

Клара трохи підняла брову, ніби вже знала, що буде далі.

— Ми? Та просто… веселимося, насолоджуємося життям, — віджартувалася вона.

— Ну й веселощі у вас. Непорядок, — засміявся він і протягнув руку спершу їй, потім мені. — Марко. Призначений рятувати загублених на цьому святі життя.

Клара без вагань потиснула руку своєю фірмовою напівусмішкою.

— Клара.

Я на секунду вагалася, але таки простягнула свою.

— Мері.

Він затримав погляд на мені на мить довше, ніж треба, а тоді відступив.

— Ну от, тепер ви мої. Ходімо, покажу, де справді весело, — сказав він так, ніби ми й справді цього чекали.

Клара подивилася спершу на мене, тоді на Марко, на натовп, і в її погляді миготіло щось середнє між азартом і втомленою капітуляцією.

— Ну що, Кларк? Гріх відмовлятися від такого екскурсовода.

А я все ще стояла, відчуваючи, як усередині натягується тонка струна. Там, де справді весело… Там, де цілком може бути й він. Блейк. Там, де цей натовп, цей шум, ці випадкові погляди й слова, де можна сховатися від себе, але все одно не сховаєшся. Там, де чортівськи небезпечно.

Я стиснула пальці на стакані так сильно, що пластик трохи хруснув. Кларк, забудь. Просто йди. Або просто стій.

І я пішла.

Марко йшов попереду, легко розштовхуючи натовп, кидаючи жартівливі репліки направо й наліво, хапаючи когось за плече, підморгуючи, викликаючи сміх. Клара йшла поруч із ним, трохи ближче до світла гірлянд, і її обличчя раптом стало таким живим, ніби вона нарешті вирвалася зі своєї втоми.

Я йшла за ними, і сарафан більше не здавався такою чужою шкірою. Я відчувала, як тканина колихається від руху, як прохолодне повітря вечірки ковзає по відкритих плечах.

Навколо миготіли вогні, голоси зливалися в загальний шум, запах смаженого м’яса й дешевого диму змішувався з ароматами парфумів.

Ми опинилися там, де справді було весело. Там, де натовп кучкувався біля мангалу, де хтось плюхався в басейні, де сміх лунав гучніше за музику, а вогні різали темряву двору плямами теплого світла. Марко, не зменшуючи кроку, вже розчинився в компанії біля мангалу, а я з Кларою зупинилася біля одного зі столів. Я поставила свій стакан і нарешті відпустила його, ніби він перестав бути моїм єдиним захистом.

— Ей, народ! — гукнув Марко, озираючись через плече з тією легкістю, з якою інші дихають. — Це Клара й Мері. Класні дівчата, тож ведемо себе пристойно. Руки не розпускаємо, тільки дивимося.

Хтось насмішкувато свиснув, хтось підняв банку на знак вітання.

— Привіт, Клара, привіт, Мері! — крикнула дівчина в джинсовій куртці з нашивками.

— О, свіжі обличчя! — усміхнувся хлопець біля мангалу й підморгнув.

— А це, дівчата, всі, — із широкою усмішкою додав Марко й розвів руками, ніби представляв не просто компанію, а цілий світ. — Найкращі люди цього вечора. Ну, майже.

І в цей момент я відчула чийсь погляд. Не просто погляд — він був майже відчутним, як подих прохолодного повітря по гарячій шкірі. Я підняла очі й побачила його. Ден стояв трохи осторонь, біля перил, стриманий, ніби спостерігав за цим святом життя звідкись з іншого світу. Але він дивився просто на мене.

На мить усе навколо наче зсунулося.Світло гірлянд різало очі сильніше, ніж хвилину тому. Голоси злилися в нерозбірливий гул, ніби крізь вату. І тільки цей погляд.

І я зрозуміла — ось вона, та сама точка. Той самий момент, якого я боялася й чекала водночас.