Ден

Ми повернулися на день раніше. Не планували — але через неявку однієї з команд їм зарахували технічну поразку, і от ми їхали додому, мовчки пережовуючи залишки поїздки: втому, недомовленість, розігнаний адреналін. Автобус котився шосе, і у вікні відбивалися обличчя хлопців: хто спав, хто втупився в телефон, хто просто дивився в нікуди, як я. У відображенні власне обличчя здавалося чужим. Таким воно й було, напевно. Іншим. І з кожним днем усе більше.

У голові прокручував останні два тижні. Ліза. Ще один привід вважати себе мудаком.

Ми розійшлися так, ніби й не були разом по-справжньому. Без криків і сліз. Вона просто сказала, що втомилася. Що не хоче чекати, поки я повернуся.

«Ти поруч, але тебе немає» — її слова. І звісно, вона не мала на увазі мою фізичну присутність. Але я тоді лише кивнув. Навіть не намагався щось сказати. Бо не було сенсу. Все й так ясно.

Вона пішла, а я залишився. І, бляха, я нічого не відчув. Ні злості. Ні болю. Лише… полегшення.

Бо вже давно не був у цих стосунках. Бо тягав це, як тягар, який давно треба було скинути.

Бо в голові давно вже була не Ліза.

А Кларк.

І це було найпаскудніше в цій історії.

Не тому що я цього хотів. А тому що так вийшло. Бо замість того, щоб думати про ту, з ким зустрічався, я ловив себе на тому, що шукаю очима руду. Що запам’ятовую, як вона говорить, з ким говорить. Як дивиться повз. Як злиться.

Смішно. Я не хотів. Я не планував. Але носився з її образом, як з чимось, що не можна втратити.

Чортова Кларк.

І чортовий я сам.

Коли автобус зупинився біля спорткомплексу, Марко подзвонив майже одразу, ніби чекав, вирахувавши по хвилинах.

— Ну що, герой, повернувся? — його голос пробивався крізь шум у салоні.

Я не одразу відповів. Дивився, як хлопці по одному виповзали назовні, розтягуючи тіло після довгої дороги.

— Повернувся, — коротко кинув я.

— Ну от і чудово. У нас сьогодні вечірка.

Я стиснув щелепи. Йому треба було одразу так?

— Марко…

— Та ні-ні-ні, ти тільки не починай. Ми просто заскочимо. Хвилин на тридцять. Побалакаємо, відзначимо твоє повернення, тебе вже зачекалися.

Марко щось там втирав про тусу, про людей, які на мене чекають, про музику й безкоштовний бар, але я чув тільки свій внутрішній голос, який уже мовчки виносив вирок: «Погано це закінчиться».

— Слухай, мені не до вечірок, — сказав я, виходячи з автобуса й відчуваючи, як у ноги повертається кров, а в голову — роздратування.

— Та облиш, Пірс. Ти став якийсь зовсім кислий. Години на дві, максимум. Ти ж не одружений, щоб так відмазуватись.

Я мовчав. Марко теж замовк, тільки в трубці чути було, як він видихає, наче закурив.

— Ну що, йдемо? Нудно, звісно, буде, але раптом там хтось добрий напоїть мене й запропонує втекти. А ти як?

Я подумав, що простіше погодитися, ніж пояснювати, чому ні. Тим більше, все одно б не заснув. У голові був вінегрет — мої любовні історії (який кринж), розмова з тренером про перспективи — про перегляди, контракти, статистику, про те, що я стабільний, але «не б’ю в стелю». Усе це крутилося каруселлю й набирало обертів.

«Пірс, контракт перед носом, вибий всю дурь із голови й підпиши його, нарешті».

— Гаразд, — сказав я. — Тільки ненадовго.

Я швидко зібрався, і вже за пів години стояв на вулиці, спершись на капот своєї машини. Марко вийшов пізніше, як завжди: у спортивках, у кепці задом наперед, жуйка в зубах, наче він узагалі не в курсі, яка вечірка, куди їде й навіщо.

— Ми ж на таксі, правда? — спитав він, мружачись на мій капот, ніби сподівався, що це все ж не моя тачка.

— Ні, — відгукнувся я.

— І ти знову на тверезу?

Я не відповів одразу. Просто подивився на нього. Він підняв брови, видихнув із удаваним розпачем:

— Чувак, ти ж розумієш, це вже діагноз. Психологічний портрет капітана команди: дисципліна, самоконтроль і ні краплі веселощів.

Я усміхнувся краєм рота, відкрив двері.

— Сідай, жартівник. Будеш моїм моральним компасом.

— Так і знав, — пробурчав він. — Знову доведеться веселитися за двох.

Марко ввімкнув щось зі свого безсмертного реп-плейліста, почав відстукувати пальцями по колінах, але за хвилину все ж повернувся до мене:

— Ти взагалі навіщо їдеш?

— Бо ти покликав.

— А якщо серйозно?

Я знизав плечима:

— Треба розвіятися.

— Пф, ти? Розвіятися? — він хмикнув. — У тебе слово «розвіятися» асоціюється з пробіжкою о шостій ранку й новими тактиками на тренування.

Я не відповів. Бо, чорт забирай, він був не так уже й далекий від правди. І все ж… сьогодні щось клацнуло. Десь усередині.

Марко позіхнув, уткнувся поглядом у вікно, а тоді сказав напівголосно:

— Бачив сьогодні твою крихітку.

Я навіть не одразу зрозумів, про кого він. Але тоді він додав:

— Рудоволосу, ту саму.

Я стиснув кермо трохи міцніше, але нічого не сказав. Він продовжив, ніби між іншим:

— Гаразд, ти не хочеш говорити. Але я скажу: вона гарненька. Не твій тип, звісно, але в ній щось є. Не знаю.

Я мовчав.

— Така… — почав він.

— Марко, — перебив я.

— Та добре, мовчу, — підняв руки він. — Просто сказав. Можеш і далі робити вигляд, що тобі пофіг.

Я хмикнув. Повернув ліворуч, в’їжджаючи в район із приватними будинками. Десь уже чувся звук музики. Я вмикнув поворотник, припаркувався на узбіччі.

Ми зупинилися.

— Кеп, якщо ти зараз не вийдеш із режиму овоча, я серйозно пошлю тебе до біса й піду бухати без тебе.

Я не рушив. Просто дивився. На будинок із вогнями, на людей на веранді, на шум і музику, на світло ліхтарів, у якому все це здавалося трохи розмитим. Не знав, що саме мене так гальмувало. Може, просто втомився. Може, знав, кого там побачу.

— Гей, — Марко помахав рукою в мене перед обличчям. — Ти що, може, на мене запав, мій загадковий друже?