Мері Кларк

Мері

На вулиці відчутно потеплішало.

Так-так. Сьогодні говоритимемо про погоду.

Попри те, що весна — не моя пора року, почувалася я дивно живою. Не натхненною, не закоханою в життя — ні. Просто… живою. Наче хтось підкрутив батарею, і я перестала мерзнути зсередини.

Я йшла повз будинки, дивилася, як стара собака тягне за собою хазяйку, як підлітки регочуть на зупинці, і як у вітрині вже виставили велосипеди, хоча за прогнозом іще можливий сніг. Люди вирішили: весна прийшла, і крапка.

Весна, до речі, зазвичай мене вибиває. Вона надто багато вимагає: радіти, прокидатися, виходити, щось планувати.

А всередині в мене частіше осінь. Я вже казала, що люблю осінь? Думаю, так. Казала.

Радості додавало те, що я нікого не зустрічала в їдальні. От воно, що треба для щастя, правда? Ніяких облич, жодних поглядів чи запитань.

Спершу я навмисно туди не ходила. Вигадувала відмовки: «візьму із собою», «вип’ю чаю в коридорі», «не голодна».

Іноді все ж заходила — і, бува, натикалася на нього.

На Блейка.

Він робив вигляд, що не знає мене.

Геть.

Наче ми й не знайомі зовсім. Не навчалися разом. Не перетиналися. Не…

Він не дивився. Не говорив. Не підходив.

А я — нібито теж. Лише всередині щось стискалося, поки я старалася пройти повз.

Мовчки.

Не здригнувшись.

І це було прекрасно, чесне слово. Мені вже починало здаватися, що я й справді все вигадала, з’їхала з глузду — як хочете. Життя почало вертатися у звичне русло. Єдине, що змінилося — я сумувала за Денном. Він наче фантом: то зникав, то з’являвся. Зараз зник, і мені було тоскно.

Найсмішніше в усьому цьому те, що й сумувати, по суті, не було за чим. Але я сумувала просто за його присутністю в їдальні. Навіть якщо… та про що я. Яке «якщо». Коли я сиділа десь збоку й крадькома поглядала на нього. Докотилася, Мері Кларк. Мені подобалося просто спостерігати здалеку.

Але тепер команда поїхала. І їдальня спорожніла остаточно — ніби без них ставало так тихо.

Так тихо, що чутно, як цокають ложки.

Я почувалася майже невидимкою. У хорошому сенсі.

Я сиділа, підперши підборіддя рукою, і допивала чай — уже майже холодний, але навіть у ньому було щось приємне. Всередині було дивно спокійно.

Я нічого не чекала.

Нікого не боялася.

Просто сиділа.

І майже не помічала, що посміхаюся.

— Знайшла куток для медитацій? — озвався знайомий голос.

Я здригнулася. Тільки Клара вміє так підкрастися абсолютно беззвучно, наче спецагент у кедах.

— Я, між іншим, розмірковую над сенсом життя, — відповіла я й потягнулася до склянки з чаєм.

— Ну, судячи з твого обличчя — над його безглуздістю, — усміхнулася вона й гепнулася на стілець навпроти. — Чого ти сьогодні така тиха? Навіть згорбилася красиво. Дивина.

Я знизала плечима.

Клара глянула на мене уважно. Прямо так — від шнурків до маківки.

— Знов сумуєш за горбинкою? Давно його не було.

Я не відповіла. Лише трохи довше дивилася в кружку.

Вона, звісно, мала на увазі Пірса.

Того самого.

— У вас там що, мовчазна пауза? Чи ти знову вирішила, що він мудак і тобі привиділося, ніби він нормальний хлопець?

— Я нічого не вирішувала, — буркнула я. — І не сумую.

— Ага. Тому сидиш тут, як привид із філософським виразом обличчя. Ладно.

Клара відкусила шматок булочки. Ретельно прожувала.

— Але ти, до речі, виглядаєш…

Вона обірвала фразу, прищулилася.

— …інакше.

— Це ти до чого?

— Просто спостереження. Весна ж. Гормони, дитинко. Все цвіте. Навіть ти. Пора терміново оновити гардероб, зняти з тебе це… усе.

— Мені комфортно, — відрубала я.

— Та хто ж сперечається. Але ти хоч знаєш, як виглядає твоя талія? А то ми з нею не бачились із листопада.

Я пирхнула.

— Ти можеш бути нормальною?

— Можу. Але ти все одно виглядаєш краще, ніж раніше. Навіть якщо не хочеш цього чути.

— Я зараз піду.

— От. Моя дівчинка повернулася. Погрожує й сичить. Життя налагоджується.

Я вже зібралася огризнутися на чергову репліку Клари, коли повз наш столик пройшов хтось зі старших курсів. Високий, світловолосий, у сірій худі й темних спортивках, з кепкою, накинутою на потилицю. В руках — пляшка води, за спиною — рюкзак, на обличчі — легка, недбала напівусмішка. Схоже, щойно з тренування: щоки трохи порожевілі, волосся спало на лоб.

Він трохи сповільнив крок і, не зупиняючись, кинув через плече:

— Привіт, Мері.

І пішов далі, ніби сказав це між іншим.

Навіть не обернувся. Просто… сказав і пішов.

Я підняла брови.

Що це зараз було? Я його знаю?

Клара — буквально витріщилася.

Подивилася йому вслід, потім повільно повернулася до мене:

— Так. Стоп.

— Що?

О ні. Зараз почнеться допит.

— Хто це?

— Не знаю.

Чесно. Може, бачила його раз чи двічі, але точно не запам’ятала. Хоча, здається, він друг Пірса. Найгучніший серед них усіх. Але не пам’ятаю, щоб ми були знайомі чи бодай раз віталися.

— Мері? Так тебе називають тільки найближчі родичі й я! Коли хочу драматично підкреслити, що ти мене дістала.

Я закотила очі.

— Та ну тебе. Люди іноді вітаються. Це ж не привід одразу сценарій писати.

Хоча я сама не розуміла,що відбувається.

Клара нахилила голову й подивилася на мене так, наче промовляла очима: «Повтори, я не почула».

— Люди. Іноді. Вітаються, — повторила я з наголосом. — Все. Я закінчила.

— А серйозно, ти його знаєш?

— Ну, останнім часом я користуюся популярністю в ідіотів, мала б помітити.

— Ну, один із них викликає тугу й мрії, так, Кларк? Це я теж можу помітити, між іншим.

Я завмерла на мить.

Клара вловила паузу миттєво й, як завжди, пішла в лоб:

— До речі, про нього. Де подівся наш вічно похмурий принц?