Ден

Хлопці були на взводі. Перемога у спарингу, купа шуму, перегар від енергетиків, хтось уже в навушниках, хтось стібеться з новачка. Я мовчки переодягався. Мокра футболка шльопнулась у сумку — і одразу гучний голос Грейвза:

— Кеп, ти ж тепер з тою рудою, а? Вроді як не ховаєтесь.

Пауза зависла в повітрі.

Хтось захихотів. Хтось із лавки кинув:

— Мінуси? Ліза знову на ринку. Пірс розчистив дорогу.

Я не підвів голови. Засунув ноги в кросівки. І тільки тоді подивився. Довго. Без усмішки.

— Хочеш, щоб я тобі язик вирвав, Грейвз?

Той ковтнув. І все. Тиша. Ніяких жартів. Навіть не кашлянув ніхто. Я мовчки застібнув куртку й вийшов. Марко наздогнав уже на парковці.

— Кеп, підкинеш?

Кивнув. Без слів. Машина тхнула шкірою й потом. Ми мовчали, поки я виїжджав із кампусу. Він перший порушив тишу.

— Чого ти на них так рикнув?

Я усміхнувся криво, не дивлячись.

— Бо набриддо.

— То через Лізу? Чи… я не знаю, як звати руденьку, бро.

Я мовчав. Секунда. Друга. Потім зітхнув крізь зуби:

— Мері її звати. Кларк.

— Ага. Значить, Кларк.

— Все, забий. Не твоя справа, Марко.

Він не образився. Лише фиркнув. Ми їхали мовчки. Шини шурхотіли по асфальту, в салоні пахло потом, кавою й чимось залізним. Парковка вже майнула в дзеркалі, а я досі мовчав. Слова не лізли. Бо якщо вже говорити — то по-справжньому. А якщо ні — то краще мовчати до кінця.

— Просто… ти як з ланцюга зірвався. Я тебе з дитинства знаю, але таким не бачив з тих самих пір, — видав Марко, не дивлячись на мене, втупившись у вікно.

Я стиснув кермо сильніше, аж пальці занили. З тих самих пір. Він, блядь, пам’ятав. Хоч ми ніколи про це не говорили. Але він знав, про що мова.

— Це не те саме, — видавив я, дивлячись вперед. — Не зовсім те саме.

Марко кивнув, але не відповів. Він ніколи не сперечався з тим, чого не розумів до кінця. Просто був поруч. По-своєму.

Я виїхав на трасу. Асфальт шурхотів під колесами, в салоні зависла тиша — важка, в’язка, із залишковим гулом того болю, який ми обидва не називали.

— Вона не така, — видихнув я.

Марко трохи повернув голову.

— Не така, як… хто?

— Не така, як будь-хто. Вона… ніби справжня, розумієш? Без спроб сподобатись. Без маски. Навіть коли бреше — не вміє це робити до кінця. А я… — я замовк. — Я боюсь усе зіпсувати. Що полізу зі своїм лайном і знову щось зламаю.

— Ого… — Марко нахилив голову, наче не знав, жартувати далі чи заткнутись. — Прямо отак, так?

Я мовчав. Щелепу звело від напруги.

— Ден. Я дебіл, ти ж знаєш. Я не дуже шарю в оцих штуках «вона не така» і так далі. Я востаннє так про дівчину думав у дванадцять, коли втюрився в біологічку. Але ти мій друг, Кеп. І можу сказати впевнено — найкращий друг. І давай зараз серйозно, без приколів. Окей?

Я кивнув. Один раз. Без слів. Марко зітхнув, почухав шию, потер підборіддя — ніби шукав, як сказати правильно. 

Він не вмів «правильно». Але старався. За мене.

— Ну? Так і будемо мовчки пялитись? В чому твоя проблема, Кеп?

— У тому, що я не знаю, як бути з нею, — нарешті видихнув я.

Він хмикнув:

— А ти спробуй — як з людиною. З людиною, Пірс.

Я усміхнувся криво, не зводячи погляду з дороги:

— Не знав, що ти такий філософ.

 — Ой, бля, не біси. Просто, якщо вона тобі не пофіг… — сказав Марко, — не ламай. Ні її, ні себе. Ти ж завжди в броні. Навіть зі мною. Навіть із собою. Може, вже час вийти?

Я стиснув кермо. Він говорив просто, але кожне слово било в те місце, де давно гуло. І мене прорвало. 

— Коли вона поруч — у мене все ніби вивертає зсередини. Я намагаюся тримати дистанцію — не виходить. Бо вона вже в голові. Не тому, що красива. Хоча красива. Не тому, що розумна. Хоч і це теж. А тому, що я, блін, не знаю… Я думав, мине. Думав, просто витягну її з цього лайна — і далі сам по собі. А вона, як на зло, не вилазить із голови. Навіть коли я не бачу її тижнями. Навіть коли дивиться на мене, як на останнього мудака на землі. Все одно.

— З якого лайна, Кеп?

Я видихнув носом, стиснув кермо до хрускоту.

— З того, в якому сам колупався пів життя. Зі страху. З тиші. З почуття провини, яке не відпускає, навіть коли знаєш, що не винен. Вона була налякана. Так сильно, що не розуміла, де початок, а де кінець. І я це побачив. Я впізнав той погляд. Бо бачив його раніше. У сестри.

Марко мовчав. Здавалось, навіть дихати перестав.

— Я не хочу знову пройти повз. Не хочу потім дивитись на чужий біль і думати, що міг щось зробити. А ще… — я змовк, стиснув зуби. — А ще я боюсь, що якщо підійду ближче, все зламаю. Бо я не знаю, як бути поруч із тим, хто справді важливий.

Марко відкинувся на сидіння, уткнувся поглядом у стелю машини.

— Слухай, Пірс… я, може, й не дуже в цих штуках. Але якщо вона тобі важлива — не мовчи. Ти не мусиш бути героєм-рятівником. Просто можеш бути поруч. Як людина.

Я усміхнувся:

— Та я вже не знаю, кого з нас треба рятувати.

Марко хмикнув:

— Ну от і рятуйте одне одного, чи шо.

Я припаркувався біля його під’їзду. Звичайна трьохповерхівка. Брудне світло над входом, крива лавка. Він потягнувся до ручки, але не поспішав виходити.

— А якщо вона вже бачить тебе справжнього? Просто… ще не знає, як на це реагувати?

Я не відповів. Він знизав плечима, відкрив двері, вже виставив ногу — але обернувся:

— Не тупи, Пірс. Життя коротке, а ти з гальмами — це взагалі жахлива комбінація.

Двері грюкнули. Він пішов.

А я залишився сидіти. В темряві. З вимкнутим двигуном і гулом у голові.