Мері

Я сиділа в їдальні, колупалася в холодній пасті й машинально крутила сік. Клара кудись відійшла — ніби як «на хвилинку», але минуло вже хвилин десять. Людей було повно, гул, стільці, сміх. Я спеціально сіла спиною до входу, щоб не бачити, хто заходить. Щоб не шукати його поглядом.

Але потім я його відчула. Не побачила — саме відчула. Як протяг по спині: плечі напружилися, шия стиснулась, рука завмерла. Я навіть не підняла голову — просто знала, що він десь поруч.

— Можна? — почула я. Голос знайомий. Спокійний. Але не м’який. І не веселий.

Я повільно підняла очі.

Пірс стояв біля мого столу. У своїй темній кофті з капюшоном, з тим вічно впертим поглядом. Трохи нахилився вперед — не нав’язливо, але й дистанцію не тримав.

— У тебе є хвилина? — додав він.

Я кивнула. Не відразу. Не тому, що хотіла — просто не вигадала, як відмовити.

Він сів навпроти. Його друзі — Марко, хтось іще з команди — сиділи за сусіднім столом і відверто витріщалися. Особливо Ліза. Її погляд можна було б знімати крупним планом.

— Ти в порядку? — спитав він. Просто. Без тиску.

— Так собі, — відповіла я. — Але, здається, це вже норма.

Він помовчав кілька секунд, не відводячи очей.

— Серйозно, Кларк. Як ти?

Я підняла брови, трохи нахиливши голову.

— Боже. Що відбувається? Король університету вирішив поцікавитися справами бідноти з підвалу?

Він не усміхнувся. Не зніяковів. Тільки тихо сказав:

— Я не жартую.

— Ну, тоді все нормально. Рівень тривожності стабільний, тривоги на місці — всі за розкладом.

Я взяла вилку. 

— Все, як ти любиш.

Він трохи нахилився ближче:

— Це не те, що я люблю.

І після короткої паузи:

— Це те, що мене бісить.

Я подивилася вбік, зробила ковток. Його погляд не відривався від мене. Напруга росла. Навіть не через те, що він поруч. А через те, що я не розуміла, навіщо він тут.

— Знаєш, я… я не хочу лізти, — сказав він тихо. — Але якщо ти захочеш поговорити — я тут.

— А якщо не захочу? — спитала я. — Ти теж тут?

— Я не знаю, ким мені бути, Кларк. Ти мені цього не кажеш. Але я… все одно залишаюсь.

Це прозвучало тихо. Без геройства і без  пафосу. Просто — як факт.

Я подивилася на нього. Вперше — прямо в очі. Не тікаючи, не ховаючись.

— Ти ж не знущаєшся зараз, Пірс? — примружилася я.

Він трохи хитнув головою.

— Було б легше, якби знущався?

— Ага. Тоді я б знала, як себе поводити.

— Вибач, але ні. Не знущаюсь.

Ми обидва замовкли. Він не відвів погляду. І я теж. Немов угода, укладена очима. Мовчки. Без підписів і клятв.

Я стиснула пальцями пластикову ложку. Трохи сильніше, ніж треба.

— Тоді… будь обережний, Пірс. — Голос був рівний. — Я вмію тільки жартувати. Все інше в мене виходить так собі.

— Це я вже зрозумів, — сказав він, трохи всміхнувшись. — Але мені поки подобається, як у тебе виходить “так собі”.

Я не знала, як на це зреагувати. Усміхнутися? Чи що?

А потім я відчула… ще один погляд.

Глухий, важкий. Наче хтось тисне ним у потилицю. Я обережно озирнулася — ненадовго. Просто провела очима через плече.

І побачила.

Він сидів за тим самим столом, де й зазвичай. З командою. З пляшкою води, у своїй фірмовій розслабленій позі. Але тепер дивився прямо на мене.

Блейк.

Я не знала, як довго він тут. Можливо, весь цей час. Можливо, щойно прийшов. Але раніше — він мене не бачив. Просто був десь на фоні.

А тепер — бачив.

І дивився з тим самим виразом, від якого в мене все всередині стискалося. Не злим. Не загрозливим. Швидше… зацікавленим. Спокійним. Занадто спокійним.

Він побачив Пірса. Побачив, як він сидить навпроти мене. Побачив мене — поруч з ним.

— Гей, кеп! Ти столики не переплутав? — крикнув хтось із їхнього столу. Високий, світлий, голос самовдоволений.

Я здригнулася. Секунда — і напруга навколо стала відчутною. Наче повітря згусло.

Пірс повільно повернув голову в той бік. Без слів. Просто подивився. Не показово. Але якось… так, що навіть я відчула, як у того на секунду захрип голос.

— Все норм, я на своєму місці, Пол — кинув Денн і знову перевів погляд на мене. Так, ніби більше нікого в залі не існувало.

— Здається, у тебе проблема, Пірс! — усміхнулась я. — Дивись, щоб тебе не викинули з команди.

— За що, за те, що розмовляю з тобою? — підняв брову він.

— Слухай, Денн. Я досі чекаю, коли ти почнеш те, навіщо підійшов, — сказала я, колупаючи макарони ложкою.

Він трохи зсунувся вперед, сперся ліктем об стіл. Усмішка зникла з його обличчя.

— Я хотів поговорити з тобою ще зранку. На пробіжці.

Я перестала колупати. Ложка зависла в повітрі.

— Але ж ти тоді втекла, — додав він спокійно. Без докору, але прямо.

— А ти вмієш непомітно переходити до серйозного, — пробурмотіла я, наче жартуючи. Але в животі щось стиснулося.

Він не відповів. Тільки дивився. Наполегливо, але не тиснучи.

— Ну, давай. Раз почав, — сказала я, трохи видихнувши. — Що за розмова в нас там зірвалася?

Він повільно випростався, провів рукою по обличчю — ніби збирався.

— Я хочу тільки одне дізнатись, Кларк. Так або ні.

— В сенсі? — я насупилась. — Ти про що?

— Ти знаєш, про що я. — Він говорив тихо. Рівно. Без натиску, але влучно. — Це він? Це той, хто сидить зараз за твоєю спиною?

Я завмерла.

— Просто скажи, — додав він. — Так чи ні.

— А ти що, тепер слідчий? — спробувала я з’їдливо, але голос трохи тремтів.

— Ні. — Він трохи хитнув головою. — Але мені треба знати.

Я відвела погляд. Сік у стакані раптом здався жахливо цікавим. Він не відривав очей. Не тиснув, але й не відступав.

— Я не можу зараз, — прошепотіла я. — Я не знаю, як про це говорити.

— І не прошу, — м’яко перебив він. — Мені не потрібна розповідь. Тільки так чи ні, Кларк.

Я вагалась. Руки холонули.

Потім повільно кивнула. Один раз. Ледь помітно.