Ден

Я залишився стояти. П’ять хвилин. А може, більше.

Дивився їй у спину, поки не зникла за поворотом.

Холодний вітер лупив по обличчю, але всередині — нічого.Ні болю. Ні злості.

Просто… глухо. Як після вибуху. Все вигоріло.

Я не знаю, чи прийде вона завтра.

Не знаю, чи взагалі захоче.

І, може, це вже неважливо.

Але є одне «знаю» напевно:

вона більше не боїться говорити. Не боїться казати вголос про те, що всередині. Не боїться ставити запитання. 

А я…

я ще, чорт забирай, навіть не навчився відповідати.

_________

Я не знав, чому їду до нього. Точніше — знав, просто не хотів це визнавати. Бо визнання означало б, що справа зайшла далі, ніж я розраховував. Що мене це глибоко зачепило. Що не вирвати мене вже.

Офіс Макса був таким же, як і він сам — строгим, чистим, трохи відстороненим.

Пахло кавою і чимось дерев’яним. Він уже чекав. В руці — стакан, другу він простягнув мені.

— Чай. Пам’ятаю, що ти не п’єш ту гарячу гидоту, — кивнув на свою каву. — Ну що?

Я не одразу відповів. Ми пройшли на терасу — скляна перегородка, пара стільців, ранок ще не встиг зігрітися. Макс сів. Я стояв, потім оперся на перила.

— Тож ти впевнений, що це він? — запитав він. Спокійно, без лірики.

— Впевнений, — відповів я. — Ще вчора сумнівався. Потім побачив її в їдальні.

— Що саме?

— Вона просто поблідла. Пауза — і вийшла. Без слова, без позіху. Наче струмом вдарило. Я таке вже бачив.

Макс помовчав. Потім відкинувся на спинку.

— Добре. Але ж ти розумієш — офіційно він ніхто. Просто хлопець, переведений до вашої команди. Чистий. Доки — паперово.

— Я не про папірці, — відрізав я. — Я про те, що бачу.

— І що ти хочеш? Прямо зараз?

Я знизав плечима.

— Не знаю. Просто… мені це все не подобається. Він ходить так, ніби нічого не сталося. І мені доводиться робити вигляд, ніби теж нічого.

— Тож і роби вигляд. Поки.

Голос Макса був спокійний. Холодний.

— Серйозно?

— Так. Ти капітан. У тебе кар’єра. Ти — на виду. Скаути, підписання контрактів. Не лама все через те, що тобі спалює нутрощі. Якщо він справді винен — він сам себе видасть. Такі зазвичай не вміють мовчати. Вони завжди хочуть показати себе. А тобі просто потрібно слухати. Спостерігати. Бути поруч.

Макс глянув убік.

— Послухай, я хочу, щоб ти думав своєю головою. Ти не мусиш з ним дружити. Але якщо хочеш допомогти їй — не геройствуй. Просто будь поряд. Дивися, про що він говорить. З ким. Як дихає. У який момент нервує. І сам все зрозумієш.

Я помовчав. Вітер бив у лице, чай остигав у руці.

— Ден, — голос Макса загострився. — Ми обидва хочемо, щоб вона була в безпеці. Але у кожного своя роль. Ти не повинен занурюватися занадто глибоко.

— Але я, здається, вже геть занурився, — тихо сказав я.

— Тоді або ти тримаєш голову над водою — або зникнеш разом із цим виродком.

Я стискав чашку.

— Ти вважаєш, я повинен бути поряд і прикидатися, що мені байдуже?

— Ні. Я вважаю, що ти маєш бути розумним. І якщо хочеш допомогти — не спугни. За нею ми з Кларою дивимося. А ти… просто слідкуй за ним. Не провались.

 Макс мовчав. Потім знову глянув на мене — уважно, прямо, без оцінки.

— Вибачай, але мені треба працювати. І дякую, що тримаєш курс.

Я стиснув чашку. Поглянув у бік, ковтнув повітря разом із вітром.

— Та я вже давно не відходив від нього, Макс.

Він нічого не відповів. Просто коротко кивнув і рушив назад до офісу.

Я залишився стояти на терасі. Порожній паперовий стакан у руці. Вітер гуляв між перилами, мовчання висіло в повітрі.

А я… я тільки тепер зрозумів, наскільки глибоко в це все заліз.