Мері

Я стояла перед дзеркалом, натягуючи худі, й думала, з яких це пір пробіжки стали моїм способом не зірватися.

На вулиці — весна. Без сонця, без листя, просто сіренька, вітряна й зла. Повітря — з присмаком моря, як завжди тут. Тільки тепер воно чомусь нагадує метал.

Я глянула на себе. Втомлена. Обличчя — ніби після нічної зміни, очі — як у того, хто спав крихтами. Але скули стали чіткіші, ключиці вже не треба викопувати, і взагалі — я навіть сподобалась собі. Ну, якщо дивитися здаля. І без світла. В цілому — миленька. Така, знаєш, «виснажена, але ще жива». Схудла. Вижила. Хто б міг подумати — стресова дієта плюс біг. Радити не буду, але працює. І вже не схожа на старий чобіт. Хоча іноді я так себе і відчуваю. Якщо не гірше.

Після вчорашнього стресу № 553 у їдальні я не хотіла ні спати, ні їсти, ні мовчати. Хотіла бігти. Допоки не загудіють вуха, поки дихання не стане рваним, як стара футболка. Допоки всередині хоч трохи не затихне.

Я натягнула капюшон, схопила навушники, вийшла. Вітер ударив по обличчю, холодом обпік пальці, але це навіть краще — він вибивав думки. Я занесла на своїй стежці вздовж моря. Пісок, мокре каміння, чайки, які кричать так, наче в них теж усе розвалилося.

Я просто бігла. Поки не побачила його.

Я сповільнила крок. Він підняв погляд — і я зітхнула.

— Ні. Ні-ні-ні. Тільки не ти. Будь ласка, тільки не ти, — пробурмотіла я. — Я цього не хочу.

— Кларк, зачекай, — сказав він спокійно, без загрози, але твердо. — Нам треба поговорити.

— Не треба. Серйозно. Не треба «бути поряд», не треба намагатися мене «рятувати», не треба включати режим «я твій друг». Мені не потрібен ще одна людина, від якої мене штинить то в пекло, то в лід. Залиш мене, будь ласка, в спокої.

Він повільно зробив крок уперед, але я якраз підняла руку — ніби могла зупинити те, що він ніс.

— Серйозно, Пірс. Досить. Хочеш бути хорошим? Добре. Будь хорошим для Лізи, для тренера, для будь-кого. Але не для мене. Не тут, не зараз, не так. Я втомилась.

Він застиг. Мовчав.

— Я втомилася від цієї каруселі, — продовжила я. — Де ти то підходиш, то відвертаєшся. Де ти дивишся крізь мене в їдальні, а потім раптом з’являєшся тут. Ніби з повітря. Ніби у тебе є на це право. А права ти не маєш. Зрозумів?

Він видихнув. Довго й глухо.

— Я тебе зрозумів, — сказав тихо. Без театру, без натяку. Просто.

Пауза. Морський вітер швирнув йому в спину, але він не зрушив.

— Я не підходжу, бо не знаю, як, — додав він.

— Відмінне виправдання, — відповіла  я, — не знав, як. А прийти до моря о шостій ранку — знав.

Він ледь помітно усміхнувся — більше куточком губ, ніж очима.

— Не вигадуй. Я приходив сюди щоранку. Ти просто раніше не помічала.

Я помовчала. Він зробив ще один крок уперед.

— Я не підходжу, бо боюся нав’язатися. Бо щоразу, коли ми нормально спілкуємося — ти зникаєш. Або я щось роблю не так. Або ти дивишся на мене, ніби шкодуєш, що взагалі зі мною говориш.

Він глянув на мене. Жорстко. По-дорослому.

— Я не рятівник, Кларк. І не друг. Я не знаю, хто я для тебе, і поняття не маю, хто ти для мене. Але якщо хочеш, щоб я пішов — я піду. Тільки, чорт забирай, скажи це чесно. Без цих… «тільки не ти».

— А як мені, на твою думку, говорити? — запитала  я. —Як ти хочеш, щоб я це сформулювала? Що мені, пояснюватись? Плакати? Або, може, я маю тобі сказати спасибі, що ти взагалі тут? Хоча спасибі мені мені є за що казати. 

Він трохи підняв брову, але не відповів.

— Я втомилася, Пірс, — сказала я. — Ти приходиш — зникаєш. Мовчиш — потім вирішуєш, що треба говорити. Дивишся в бік — потім ось це все, і в мене немає сил усе час відгадувати: хто ти сьогодні — людина чи примара.

— Я й сам цього не знаю, — сказав він із хрипким, але рівним голосом. — Я не знаю. Я просто… не справляюся. Із собою, з тобою, з цим всім.

— Тоді й не лізь, — видихнула я. — Це так просто. Не хочеш давати надію — не давай. Не хочеш бути — не будь. Я не знаю, що в тебе в голові. Я не екстрасенс. Я — людина.

Він кивнув. Не відразу. Ніби обмірковував сказане.

— Ладно, — промовив. — Тоді скажу прямо. Я не хотів давати тобі надію. Не тому, що ти мені байдужа. Навпаки. Просто… Я боюся її сам. Бо не знаю, що з нею робити, якщо вона справжня.

Він подивився мені прямо в очі. Без диванних знижень, без пробачень.

— Ти не мусиш цього розуміти. Не мусиш приймати. Просто… я тут. Бо не можу інакше.

Я видихнула.

І він стояв. Ось він, справжній фінал. За законами жанру треба обійняти, заплакати, сказати: «я довіряю, я вірю, я не боюся».

Але я — не фінал. Я — ранок, що повертається в день. Потім — вечір. Потім — він у їдальні, я йду коридором, він минає мене. Не вітається.Лише нікому не помітний кивок. Як ніби нічого і не було.

Бо він може. Бо він — Пірс.

Я справді просто втомилась.

— Дякую за відвертість, і взагалі — дякую, за все , — сказала я тихо. Навіть майже щиро. — Лише… я піду, гаразд? Мені треба побігти.

Я зробила крок назад.

Він не зрушив.

— Побачимось, — додала я, просто щоб не здаватися тією, хто не витримає. Хоча саме такою і була.

Я повернулася і побігла.

Мокрий пісок під кросівками хрестів, чайки кликали десь збоку, а всередині — дзвеніла тиша.