2.7

ДЕН

Я сидів, не вмикаючи запалювання.

Руки на кермі.

Пальці самі стиснулися в кулак — не від злості, від того, що знову. Знову цей присмак у роті, все як тоді.

Піт. Метал.

Гарячий повітря в кімнаті, де пахло чужим шампунем і лавандою. Ліхтар за вікном світив крізь жалюзі, лишаючи смуги на стелі.

І її голос.

Веселий спочатку. Швидкий. У неї він завжди був такий — ніби вона боялася не встигнути.

— Дене, ти тут?

Клац.

Я відключився.

Просто картинка.

Вона сиділа на підлозі в моїй худі. Коліна підтягнуті до грудей. Волосся лізе в обличчя — чорне, до пояса. Чорт, як ти їх терпіла?

Я тоді ще подумав: як можна сміятися й тремтіти одночасно?

— Не кажи йому, добре? Татові.

— Я не скажу, — відповів я.

— І не треба нічого робити. Все вже…

Вона не договорила.

Я потім прокручував це у голові сто разів.

Все вже — що? Пізно? Минуло? Болить?

Я не спитав.

Промовчав. Як завжди.

А потім і справді стало пізно.

⸻

Уночі я прокинувся — телефон вібрував на тумбочці.

— Ти знаєш, що вона зробила?

Я почув це пошепки.

Пошепки, від якого всередині все рветься.

⸻

У машині теж було тихо.

Тільки неонові вогні зовні. І ліхтарі. І моє обличчя в дзеркалі.

Я провів долонею по скроні. Гаряче. Пульсує.

Блейк.

Це ім’я — не з новин. Не з чужих історій.

Таке вже було в нашому домі.

Спочатку — випадково.

Потім — щодня.

Як пліснява на стінах. Поки помітиш — уже пізно.

Я тоді теж мовчав.

Занадто довго.

Я вставив ключ у запалювання і поїхав додому.

МЕРІ

Іноді мені здається, що я просто рухаюсь.

Ні вперед, ні назад — просто рухаюсь, бо всі рухаються. День за днем, зупинка за зупинкою, не питаючи — куди.

Так минули останні дні.

Клара забирала мене з роботи. Відвозила додому. Або в університет. Або в магазин — якщо мені треба було «провітритися».

— Тільки не зникай, добре? — казала вона. — У мене й так нерви на межі, а якщо ти ще випаруєшся — мені капець.

Я кивала. Мовчки. Як у школі: «все зрозуміла, все виконаю». Але всередині — туман.

Сьогодні вона залишила мене біля кампусу — їй треба було до лікаря. Я знову тільки кивнула. Мені й справді не потрібна була нянька. Або я так вирішила. Хоча й зітхнула про себе, коли її машина зникла за рогом.

Перші пари минули в самотності й нудоті. Я дивилась на слайди, слухала щось про метаболізм чи полярні зв’язки — і не могла згадати, де я взагалі є.

Потім зайшла в іншу аудиторію, сіла в кутку, прогортала стрічку, робила вигляд, що щось пишу. У кожного було щось своє. А в мене — відчуття, що я прозора.

Нарешті пара закінчилась, і я  вилетіла в сторону їдальні. Інстинктивно — до автомата з кавою. Ритуал. Якщо не можеш зібрати себе — збери горнятко.

Краще було б, звісно, спати вночі, а на парах слухати лекції. А не навпаки: вночі гризти конспекти, вдень — клювати носом. Але у мене, як завжди, все через п’яту точку.

Біля автомата нікого не було. Я вставила картку, натиснула знайому кнопку й завмерла, поки всередині гуділо й хлюпало моє жалюгідне зілля бадьорості.

Саме в цей момент я його й побачила.

Він сидів за дальнім столом. Марко — збоку, Том — навпроти, Ліза — занадто близько. Всі у своїх фірмових худі, гучні, розслаблені, наче життя їх винятково балує.

Ден сміявся. Щось розповідав. Не голосно, але впевнено, з тією самою стриманою усмішкою, яка ніби не для всіх — але саме тому особливо чіпляє. Ліза сміялась. Марко щось підкидав. Том кидався серветками. Вони були своїми. Тепло, шумно, злагоджено — майже як родина.

Я розвернулась і пішла в інший бік. Не тому, що злякалась. Просто… там не було для мене місця.

Йшла повз столи, стараючись не дивитись навколо. Наче в цьому був сенс. Наче якщо я не подивлюсь — його не існує. Наче все, що було, можна вимкнути, як лампу. А що було то? Ооой, Кларк….

А потім — сісти за стіл, відкрити ланчбокс і стати нормальною.

Нормальною.

Смішне слово.

Після Блейка воно звучить як фантазія.

Я прокидалась вночі від власних рук, які вчепились у простирадло. Почала носити кофти  з капюшоном, навіть коли було тепло — просто щоб закритись.

Мене й раніше особливо ніхто не помічав, але тепер…

Я була схожа на Майже-Безголового Ніка з Гаррі Поттера. Якщо пройти крізь мене — ніхто не помітить.

І всеодно — я ловила себе на тому, що кожного разу озираюсь, виходячи у зал закусочної.

Здається мені, чи він…?

Я весь час чекала, що він з’явиться.

Наче хотіла довести, що це не вигадка.

Що він був.

Що я нічого не придумала.

— Це називається травматичний зв’язок, — казала мені Стелла, потопаючи у своїх аромасвічках. — Коли тебе ранять, але ти лишаєшся поруч, бо не знаєш, куди ще йти. Бо страх стає звичним. Це не робить тебе слабкою. Це говорить про те, наскільки тобі не вистачало безпеки.

І… водночас, я боялась, що він  з’явиться.

Звучить як безумство. Але в цьому і є пастка.

Наче ти — жертва, а потім — бах, і ти вже просто… залежна.

Від реакції.

Від страху.

Коли я черговий раз прийшла до Стелли, мені здавалося — буду мовчати. Але стало навпаки. Я вилила все. Майже без пауз. Без крапок. Без ком.

— Я… я просто не розумію, чому це сталося.

— А ти маєш розуміти? — спитала вона спокійно.

— Ні… Мабуть. Але якщо я не зрозумію — як мені не боятись, що це повториться?

— Ти маєш право не пояснювати насильство.

— Навіть собі?

Стелла кивнула:

— Навіть собі. Особливо собі.

Після того сеансу я тиждень не могла дивитися на себе. Не тому що було соромно — я й до цього вміла не відчувати обличчя.

А тому що раптом стало байдуже.

Це було найстрашніше.

І от тепер я стою в черзі за кавою, сиджу на парах, роблю вигляд, що вчуся. Відповідаю Кларі. Інколи жартую. Інколи кажу, що все ок.