Ден

У залі було душно, як завжди. Взимку тут холодно, влітку — як у парилці, і навіть зараз, на початку сезону, піт стікав скронею після трьох забігів: «периметр — кільце — назад».

Хлопці розминалися по-різному: хтось кидав на швидкість, хтось відпрацьовував захист. Марко бігав змійкою між конусами, матюкаючись крізь зуби.

Я вбивав ритм у паркет, як завжди. Три удари — вдих. Один — видих. Усе просто. Усе як завжди.

Окрім одного.

Ще з того моменту, як я зайшов у роздягальню, щось було не так — ніби повітря стало важчим. Ніби хтось чужий пройшовся моїм коридором.

— Пірс, чув? — Ларрі кинув мені м’яч, я зловив без зусиль. — Сьогодні новачок буде.

— Знову?

— Не просто знову. Цей із півдня. Швидкісний, технічний, високий. Про нього в групі писали. Сам тренер його тягнув.

Я кивнув. Без інтересу.

Насправді — напруга дряпала під шкірою.

Занадто часто останнім часом я ловив себе на думці, скільки стало «новеньких». У місті, в універі, на вулицях. І кожного разу, коли чув нове ім’я — ніби автоматично прислухався. Шерлок, блін.

Але відмахувався. Переконував себе, що це параноя. Що я не коп, не брат, не охоронець. Просто хлопець, який готовий підставити плече. Часто ловив себе на думці, що хочу просто побачити її в їдальні. Перекинутися парою слів. Перевірити, чи з нею все окей. Бути поруч, якщо що. Підставити плече — так.

І тут тренер ляснув у долоні:

— Увага. Новий гравець. Блейк. Едвард. Грав за південну збірну, подача агресивна, зріст — метр дев’яносто чотири. Подивимося, як увіллється.

Ім’я розрізало повітря, як лезо.

Блейк.

Світ навколо не змінився. Ніхто не обернувся. Ніхто не ахнув. Але всередині щось сіпнулося. Як при зриві у стрибку.

Я підняв погляд.

Він зайшов спокійно, в новій формі, без знаків. Високий. Чорне, трохи скуйовджене волосся. Мовчки кивнув, оглянув усіх — і на мені зупинився.

Просто на секунду.

Але цього вистачило.

Я не знав його обличчя. Не бачив. Але ім’я пам’ятав. Бо воно стояло між мною і її страхом.

— Йо, привіт, — підлетів до нього Марко, ляснув по плечу. — Я Марко. Це Ларрі, он там Том, а це Пірс. Наш капітан, але без корони.

Я підійшов ближче. Став на крок від нього. Рука — в повітрі.

— Едвард, — спокійно сказав він. — Але всі кличуть Блейком.

Він потис руку. Тепла, суха долоня. Міцне, впевнене рукостискання. Як у тих, хто або нічого не приховує, або дуже добре це робить.

— Блейк, значить. Ти з півдня? — спитав я.

— Був там недовго. Вирішив змінити клімат.

— Тут не легше.

— Мені подобається коли тяжко , — усміхнувся він. — Це є характер.

Хлопці хмикнули. Хтось вже ставив конуси, хтось перевіряв кільце.

— Розігрів — п’ятнадцять хвилин, потім гра в парах. Пірс, ти з Блейком, — крикнув тренер. — Нехай відчує твою подачу.

Я кивнув. Він — теж.

І ми вийшли в центр залу.

— Граємо на дві четвірки, — кинув тренер, клацнувши пальцями. — Тайм — десять хвилин. Програв — віджимається з місця.

Том пирхнув, кидаючи оком на Марко:

— Тобто знову ми з Марко програємо?

— Бо ти мазила, як дівчинка, — відрізав Марко і одразу отримав м’ячем між лопаток. Той з розмаху влетів у спину, як підпис під словами. Сміх покотився по залі, хлопці штовхнули один одного ліктями, наче ритуал перед боєм. Атмосфера  своя. Я вдома.

Я залишався в центрі, крутив м’яч на пальцях, відчуваючи його вагу і тепло. Світло над кільцем тьмяно миготіло, віддаючи синюватим відблиском на блискучу підлогу.

— Пірс — у першій четвірці. Блейк — у другій. Граємо персонально. Почали.

Він грав проти мене. І, чорт забирай, це було навіть краще. Так, ніби гра мала шанс стати чимось більшим, ніж просто тренування.

Спочатку ми вивчали один одного: рухи, ритм, погляд. Він не поспішав, але й не гальмував. Я контролював дистанцію, тіло працювало автоматично, кожен м’яз тримав лінію. Три хвилини — як шахова партія на швидкість. І тоді він набрав хід.

Блейк увійшов у темп, зловив ритм гри й почав вести, а не підлаштовуватись. І стало зрозуміло: це не той, кого треба “втягувати” в команду. Він уже був на крок попереду. Наче читав поле, ніби знав наперед, хто куди рушить. Не нав’язливо, не показово — але точно. Без зайвих рухів.

В одному з моментів м’яч потрапив до нього в центрі. Я зайняв позицію — правильно, чітко: корпус, руки, тиск, відстань. Він зробив фальшивий рух убік, але я не повівся. Його погляд ковзнув до кільця — і пас пішов ліворуч, всліпу, точно в руки партнеру. Ніби в сцені, яку він програвав у голові десятки разів.

Марко тільки прошипів щось різке позаду, не встигнувши закрити.

Очко. Без понтів, без жестів. Блейк просто розвернувся і пішов назад. Упевнено, майже байдуже. Як хтось, хто звик вигравати.

Я відчув, як стискається щелепа. У вухах набрякала кров, серце гупало вже швидше. Наступна атака — і він пройшов мене, не використовуючи жодного трюку. Просто — швидкість. Чиста, суха, різка, як удар. Я тільки торкнувся краєм пальців його майки, вже коли він був у повітрі.

Жодного фолу. Лише факт: не встиг.

Він приземлився легко, впевнено. Піймав м’яч, підняв очі — і зустрівся зі мною поглядом. У тому погляді не було ані злорадства, ані зверхності. Але було щось інше. Чітке та холодне. 

Як меседж без слів: «Я тут. Звикай».

Наступні хвилини я відіграв на рефлексах. Біг, блокував, кричав на своїх. Том попав трьошку, я вибив у Блейка м’яч під кільцем. Ми навіть вирівняли рахунок.

Та він усе одно тримав обличчя — однаково спокійне, однаково сфокусоване. Наче він не в новій команді, а просто повернувся туди, де його давно чекали. У його рухах не було показухи. Але в них був досвід. І це дратувало ще більше.

Тренер, підсумовуючи, кинув:

— Гарна робота. Особливо в Блейка — контроль, баланс, таймінг.

— Як ніби завжди з нами був, — хтось пробурмотів ззаду.

Я стояв, упершись руками в стегна. Дихання вирівнювалося. Серце ще гупало у грудях, мов барабан. Пальці подрагували.