Мері

Чай пахнув м’ятою. Я тримала горнятко обома руками, ніби це могло стабілізувати пульс. Трохи допомагало.

Клара ходила туди-сюди, як заведена. Макс стояв біля стіни  ніби фортеця. Мовчазна, бетонна, з інструкцією з виживання в кишені.

— Це просто жесть, — вп’яте сказала Клара. Чи вшосте. Я вже не рахувала. — Він що, зовсім? Просто з’явився і заговорив із тобою?

Я ледь кивнула. Говорити не хотілося. Я і так почувалася вичавленою. Не тільки тілом,  всередині все було як після короткого замикання.

Клара вилаялася. Макс стримано глянув у вікно.

— Зараз скажу не як друг, — почав він. — А як людина, що вміє оцінювати ризики. Ситуація, скажімо так, нестабільна. Його поява — це сигнал. Але поки що він нічого не зробив. Ні дотиків, ні слів, які можна було б кваліфікувати як загрозу.

Я мовчала. Розуміла це й сама, але чути… було неприємно.

— Тобто чекати, поки зробить? — запитала я майже пошепки.

— Ні, — відповів він. — Чекати — ні. Але й діяти без підстав — теж не варіант. Треба чітко продумати, що далі. У тебе є вибір. Або береш кілька днів паузи. Або тебе щоразу хтось супроводжує з роботи. Ми можемо це організувати.

Я зробила ковток. Чай уже не обпікав, але ще був теплим. Здавалось, усе навколо підлаштувалось під мій сьогоднішній стан — ні гаряче, ні холодно. Просто як є.

— Я не хочу панікувати, — тихо сказала я. — Але, якщо чесно, всередині все тремтить.

Клара стиснула мою руку.

— Ми з тобою. І ти не зобов’язана бути сильною. Просто… дай знати, якщо тобі страшно. Навіть якщо це третя ночі.

Я кивнула. Плечі трохи опустилися. 

Макс підійшов ближче.

— У тебе немає обов’язку справлятися з цим самій, Кларк. Все, що ти можеш зараз — це бути. І дозволити іншим бути поруч. Це вже достатньо.

Я подивилася на нього. 

ближче.

— Дякую! - пошепки сказала я. 
 

Макс ледь кивнув, ніби прийняв до уваги. Він не з тих, хто роздуває з чужого болю трагедію. Просто зафіксував: «дякую» — почуто.

Клара сіла поруч. Близько-близько. Її лікоть м’яко торкнувся мого — просто щоб я знала: вона тут.

— Може, завтра не підеш? — запитала вона, заглядаючи в очі. — Просто залишайся вдома і нікуди  не ходи.

— Подумаю, — відповіла я. І в цьому «подумаю» було 50% «так», 30% «можливо» і 20% «а раптом усе мине».

Макс уже щось шукав у телефоні. Він завжди був про дію. У його голові, мабуть, уже був план — з пунктами, стрілочками, номерами машин і графіком зміни охорони біля чорного ходу.

— Я запитаю знайомого юриста, — сказав він. — Можливо, є способи захиститися навіть без офіційної заяви.

— Дякую, — знову сказала я. — Але, чесно, не хочу, щоб усе перетворилось на шоу. Я просто хочу жити. Як раніше. Як усі.

Клара фиркнула.

— «Як усі» — це міф, Кларк. Ніхто не живе «як усі». Ми всі виживаємо як можемо.

Я ледь усміхнулася. Краєчком губ. Чай, здається, нарешті почав діяти. Або це просто розмова трохи вирівняла дихання.

— Я не хочу, щоб він знову з’явився, — сказала я і сама здивувалась, наскільки чітко прозвучало це «не хочу». Не слабко, не запитально — впевнено. Хоча і з тремтінням всередині.

— І не з’явиться, — спокійно сказав Макс. — Не тому що не захоче. А тому що ми не дозволимо.

Повисла важка пауза. Навіть трохи занадто серйозна для моєї втомленої кухні.

— Ви як два тілоохоронці, — пробурмотіла я. — Один з інструкцією, інша — з чайником і карамеллю.

Клара засміялася. Макс — ні, але кутик його рота трохи сіпнувся.

— Ми працюємо в парі, — сказала вона. — Рятувальна команда імені Кларк.

Я хитнула головою. Але цього разу — з полегшенням.

— Це, мабуть, найабсурдніша ніч за останні роки.

Клара позіхнула й потягнулась, сперлася на спинку дивана.

— Сто відсотків. Ми лишаємось, — сказала вона, ніби мова йшла про звичну річ. — Я вже все вирішила.

Я кивнула.

— Кімната ваша. Там, здається, є постіль. Я туди майже не заходжу.

Пауза.

— Там занадто тихо.

Макс коротко глянув на мене, ніби хотів щось сказати, але тільки кивнув і пішов.

Клара залишилась.

— А ти?

— Я б і без вас спала тут, — відповіла я трохи тихіше. — На дивані.

Я вже влаштувала своє «гніздо»: плед, подушка, стара піжама. Тут було звичніше. І якось… тихіше всередині.

Клара підійшла, доторкнулась до моєї руки.

— Ми поруч, Кларк. Увесь цей час. Якщо щось — просто поклич. Добре?

Я кивнула знову.

— Дякую. Справді.

Вони пішли. Двері в спальню скрипнули, потім усе стихло. У квартирі було спокійно. Навіть занадто. Тільки холодильник рівномірно гудів у кутку.

Я вмостилась на дивані. Світло не вмикала,  тільки екран телефону підсвітив обличчя, коли я натиснула кнопку.

1 нове повідомлення.

Ден:

На добраніч, Кларк.

Я довго дивилася на екран, не рухаючись.

Без смайлів. Без «якщо що — пиши». Тільки це.

«На добраніч. І… дякую».

Я поклала телефон поруч, підтягнувши плед.

Мабуть, вперше за ці дні хотілося спати.

Не від виснаження.

А просто… хотілося.

Я прокинулася раніше за всіх — що, враховуючи мою хронічну втому, вже звучить як сюжет фантастичного фільму.

Ну як — «раніше за всіх»…

Клара спала в спальні. Макс, звісно, уже пішов. Він із тих, хто не затримується довше, ніж треба. Прямолінійний, зібраний. Справи — і в бій.

Я підвелася з дивану. Плед сповз на підлогу.

У квартирі було дивно спокійно. Якось… беззвучно.

На кухні я поставила чайник, потім передумала і заварила справжню, міцну каву. Перший ковток і мов удар по нервовій системі. Все — як я люблю.

Я вмостилася в крісло біля вікна. Одинадцятий поверх, звісно. Ні людей, ні машин — тільки небо, шматок сусіднього дому і море.

Безкрає, синє море.

І все ж дивно: сьогодні не було тривоги. Ні під шкірою, ні між ребрами. Просто ранок. Просто день.

— Не спиш, — сказала Клара, з’являючись у дверях з розкуйовдженим волоссям і ковдрою на плечах.