Ден

Тренування затягнулося. Майка прилипла до спини, ноги — в нуль, дихання збите.

Але кайф. Той самий, коли все тіло гуде.

Після фіналу розслаблятися не можна. Мене помітили — тепер або доводь, або йди на*уй.

Тому я тут. Щодня. Ніяких “може завтра”, ніяких “дай день перепочити”.

Тільки вперед. Тільки смердючий зал і я.

Вийшов уже, крутанув пляшку в руці — і тут телефон завібрував.

Кларк.

Я завис. Серйозно?

Після всього? Після її “це не твоя справа”, після поглядів навиліт?

Робила вигляд, що мене не існує. А тепер що?

Розблокував.

«Привіт. Пробач. Можеш забрати мене з роботи? Я не можу сама йти додому. Просто підвези. Будь ласка.»

…

Прочитав раз. Потім — ще раз. І завис.

«Не можу йти сама.»

Це взагалі що?

Пальці самі відписали:

«Їду.»

Я вийшов надвір і швиргонув спортивну сумку в багажник.

Старався їхати швидко. Наскільки це можливо в цьому чортовому місті. Світлофори, бл*дь, як по таймеру — всі червоні. Наче змова.

Тиснув на газ, коли світився жовтий.

Різко гальмував, коли хтось ліз збоку.

Срати на правила. Майже.

Просто треба доїхати. Швидше. Поки не пізно.

Хоча сам не знав — пізно для чого.

Під’їхав. Вилажу. Смикнув двері — зачинено.

Ну звісно, вже пізно. Вона ж одна.

— Кларк! — постукав у вікно. — Гей, це я. Відчини.

Секунд десять — і клац. Двері.

Вона стояла в проході — бліда, погляд мертвий, руки тремтять.

Я зайшов, вона опустилася на підлогу біля дверей. Обхопила себе руками, ніби тримала — щоб не розсипатись.

— Кларк… — сів поруч, присівши навпочіпки. — Що сталося?

Вона дивилась в одну точку, ніби й не чула.

Я обережно торкнувся плеча.

— Гей… Можеш мені сказати? Будь ласка. Подивись на мене.

Вона підняла очі.

— Він… Той хлопець. З вечірки. На Гелловін. Блейк…

Всередині все стиснулось.

— Він… прийшов і говорив дивні речі. Стояв близько. Занадто близько. Я… я не знала, що робити…

Я вже нічого не чув.

Блейк.

Ти хто, мати твою?

Я навіть не знаю твого їб*ного обличчя — а вже хочу вибити тобі зуби.

Вмазати. Так, щоб забув, як дихати.

Просто — щоб ти зрозумів, що таке сидіти ось так, тремтіти, не знати, куди дітись.

Але я стиснув зуби.

Спокійно. Не зараз.

— Правильно зробила, що написала, — видавив. — Все правильно. Я тут. Я з тобою.

Вона стиснула телефон так, що пальці побіліли.

— Вибач. Я… Я не знала, кому ще писати. Клара не брала слухавку. А ти… перший, хто спав на думку. Пробач. Мені правда… Мені соромно…

— Ти що, здуріла?! — різко. — Соромно? За що? За те, що мені написала?

— Кларк, та ти все правильно зробила. Все. Чуєш? Забий взагалі на це “пробач”.

Голос у неї тремтів. Плечі — теж.

— Я просто не знаю, що тепер робити… Що мені робити… — почала шепотіти. — Я не знаю…

Я обійняв її.

Міцно.

Вона притулилась до мене, ніби це єдине безпечне місце на світі.

Я сидів і тримав її.

Вона тремтіла. Згорнулась клубочком. Вчепилась у мою футболку — і, здається, боялась відпустити.

А в голові… пусто.

Я взагалі нічорта не знав.

Хто цей Блейк? Де його шукати? Що сказати їй, щоб стало хоч трохи легше?

Нічого.

Нічого не знав.

І що робити - я також не знав.  Але точно не йти.

Додому ми їхали мовчки. Дощ гатив по лобовому склу, двірники ритмічно скрипіли, але я майже не чув — вся увага була на Кларк. Вона сиділа нерухомо, руки на колінах, погляд опущений. В боковому дзеркалі відбивалась волога вулиця. Ця машина здавалася єдиним місцем, де ще можна було хоч щось утримати, хоча б на мить.

— Вибач, — сказала вона. Голос її був ледве чутний, наче з іншого боку реальності. — Я не хотіла тебе в це втягувати…

Я глянув на неї. 

— Але я вже втягнутий. Як бачиш.

Кларк міцніше стиснула ремінь, наче сподівалась, що він її якось захистить. Потім тяжко зітхнула й на мить сперлась головою на скло.

— Мені й справді страшно. І соромно. І… чорт, я навіть не знаю, навіщо тобі написала.

Я стиснув пальці на кермі трохи сильніше, ніж треба.

— Бо, мабуть, знала, що я приїду. — я спробував усміхнутись.

Вона мовчала. Дивилась у вікно, ніби там міг бути хоч якийсь відповідь.

— Ти не мав приїжджати, — знову тихо. — Це не твоя проблема. Хоча… Боже, що я несу. Якби ти не приїхав…

— Можливо, й не мав, — знизав я плечима. — Але приїхав. І все. 

Вона повернулася до мене й подивилась прямо в очі. І, чорт забирай, я в них тонув.

— Я жахлива. Я не мала права на це. Не мала права тобі писати. У тебе стосунки, а тут якась  дівчина пише: «приїдь і врятуй мене».

— Кларк, — я знову глянув на кермо, потім на неї. — Може, просто поговоримо?

Вона завмерла. Тиша повисла в салоні. Потім -  короткий вдих.

— Мені страшно, Дене.

— Мені теж, — просто сказав я. — Але раз я вже тут і не піду, поки ми не вирішимо, що далі — прошу тебе, не зачиняйся. Будь ласка.

Вона опустила очі, потім знову подивилася. Уже не так впевнено, але щиро. Там було все: страх, злість, і натяк, що вона таки хоче, щоб її почули. Її руки стиснулися в кулаки. Голос здригнувся.

— Інколи мені здається, що я все вигадала. Що якщо скажу це вголос — воно стане справжнім. А я намагаюся вдавати, що нічого не було. Що я нормальна.

Я опустив погляд і вдихнув. Це було важко слухати. Але я знав, що маю це чути.

— Ти не мусиш бути «нормальною». Просто будь живою. І чесною. Хоча б зі мною, Кларк.

Вона не відповіла. Лише один раз ледь помітно кивнула.  І відвернулась до вікна. 

Далі ми їхали мовчки.

Коли звернули на її вулицю, я першим помітив припарковану машину. Знав номери -  Клара й Макс вже були тут.

Я заглушив мотор. Щойно ми зупинилися, Клара вискочила з авто. Без слів підбігла до Кларк, відкрила їй двері й одразу повела в дім, обережно тримаючи за спину. Кларк навіть не обернулась. Просто пішла з нею. Я вийшов із машини сидіти, дивлячись  їм услід.