2.6

— Ну привіт, мої улюблені раби капіталізму, — Клара увійшла до закусочної, окинула все поглядом і зупинилась на мені. Людей сьогодні майже не було — погода стояла чудова, всі подались на свіже повітря. — Ви виглядаєте так, ніби продаєте душу разом із кавою.

— Ти явно переоцінюєш цінність нашої душі, — відповіла я, не відриваючись від стійки. — За неї хіба що безкоштовний топінг дають. І то — якщо менеджер зміни в гарному настрої.

— А якщо в поганому? — поцікавилась вона, вмощуючись на табурет.

— Тоді він її сам забирає, — хмикнув Тім, витягуючи горнятко з-під кавомашини. — І п’є просто з пінкою.

— Боже, як же я за вами скучила, — Клара театрально змахнула руками. — Прийшла, щоб надихатися ароматом… як це у вас називається?.. трудового відчаю?

— У нас це зветься «кар’єра», — відрізала я. — Аромат стійкий, тримається на шкірі аж до пенсії.

Тім поставив перед нею чашку.

— З тебе два долари. Або просто усмішка. Що маєш в наявності?

— Сьогодні я просто неймовірна. Тож буде усмішка.

— Чудово. Зараховано, — Тім відкинувся на стійку й потягнувся. — До речі, раз ви тут такі вільні й веселі… Що робите в суботу?

— Я? — Клара підняла брови. — Планую повалятись у ванні з вином і заснути на третій хвилині фільму. Тобто — насичена культурна програма.

— А ти, Кларк? — Тім усміхнувся.

— Я, мабуть, теж лежатиму. Тільки без вина. І не у ванні. Просто обличчям у подушку. І бажано десь до 2028 року.

— Ідеально, — сказав Тім. — Значить, ви обидві вільні. Бо в суботу намічається цікавий матч.

Клара вигнула брову.

— Можеш узяти з собою свого хлопця, якщо хочеш. Я, так і бути, пригощаю, — додав Тім, трохи вклонившись. — Але не зловживайте моєю щедрістю — вона сезонна.

— Ну, трохи покричати — це корисно. А якщо ще й можна кидатись попкорном…

— То це вже майже терапія, — додала я. — Головне, щоб ніхто не змушував спілкуватись із незнайомцями.

— Домовились, — кивнув Тім. — Початок о шостій.

Він зняв фартух, кинув його на гачок і підійшов ближче.

— Я сьогодні відпрошусь у тебе, Мері. Маю справи. Справишся?

— Звісно. Тут залишилось півтори години, людей нема. Іди спокійно.

— Нехай благословить тебе кофеїн, — кивнув він і повернувся до Клари. — Підкинути тебе?

— Тільки якщо з музикою й опущеними вікнами, щоб мені знову захотілось жити, — відповіла вона, зістрибуючи з табурета.

— У моєму плейлисті лише ностальгія й трохи сорому. Поїхали.

Вони вийшли, за ними дзенькнув дверний дзвіночок.

Останні клієнти пішли хвилин двадцять тому. Дверцята холодильника глухо хлопнула, я витерла стійку, зібрала підноси, викинула папірці, увімкнула спокійну музику — не тому, що люблю, а тому що порожнеча без звуку занадто колюча.

Дверний дзвіночок знову дзенькнув.

Я обернулась.

Він стояв у дверях.

Хлопець з вечірки.

Або з Гелловіну? О Боже. Хребтом пробіг мороз. Блейк.

Просто — ніби випадково зайшов. Толстовка, джинси, руки в кишенях. Ні усмішки, ні прямого погляду.

Лише легкий кивок.

— Уже зачинено, — сказала я. Голос звучав рівно. Майже.

— Та я не за цим, — він ступив усередину. — Світло побачив. Подумав — може, ти ще тут. Зайшов привітатись.

— Привітався, — я поклала ганчірку. — Усе, що треба, вже сказано.

 — А ти язиката, так? — запитав він якось слизько, майже усміхаючись, але не до кінця.

Так, ніби перевіряв — наскільки далеко може зайти.

Я не відповіла.

Повернулась до столу й знову почала витирати його, хоч він і так був чистий. Руки рухались самі. Боком я стежила за всім. Тіло знало: спиною — ніколи. Не повертайся до нього спиною.

Він підійшов ближче.

Не різко. Спокійно.

Але кожен крок лунав занадто голосно, як у порожній залі.

— Просто хочу запропонувати підвезти. — Його голос став нижчим, м’яким. — Пізно вже. Район — не подарунок. Ти ж не хочеш, щоб щось сталося. Так?

Мені здалося, що от-от скаже: «маленька відьмочка».

Я повільно випросталась.

Серце билося вже не в грудях — десь у горлі, у вухах, у пальцях.

— Все нормально. Мені недалеко.

— Не будь дурною, Кларк, правда ж? — додав він і зробив ще крок.

Я не відступила.

Але й не дивилась на нього.

Просто стояла. Занадто рівно. Занадто спокійно. Лише пальці трохи тремтіли — ледь-ледь, на ганчірці.

Він стояв близько.

Ближче, ніж треба, щоби просто говорити.

Між нами було сантиметрів двадцять. Може, й менше.

— Я повторюю: уже зачинено. Йди, будь ласка.

Мій голос тремтів.

І я відчула, як десь глибоко всередині піднімається ридання — як клубок, що рветься назовні крізь горло, крізь грудну клітку.

Він нахилив голову.

І прошепотів, майже ліниво:

— Дивна річ. Усе думав, де я тебе бачив.І чи не знаєш ти чогось… про що могла б розповісти.

Пауза.

Він нахилився ще ближче, ніби ділився таємницею.

— Не знаєш?

Я похитала головою.

Кнопка тривоги — далеко. Телефон — у шафці. Простір стискався, серце билося десь на поверхні, але я не могла вимовити жодного слова.

Він не відступав.

Просто дивився.

І здавалося — чекав, коли я сама щось зламаю в собі.

Він провів пальцями по моєму плечу.

М’яко. Майже ніжно.

Наче це було нормально.

Я різко смикнулась.

Але він навіть не моргнув.

Тільки подивився — спокійно, вивчаючи.

Наче рахував, скільки ще я витримаю.

— Тобі краще не робити помилок, Кларк, — тихо сказав він.— Зрозуміла?

Я зрозуміла. Зрозуміла, що мені капець.

І тут — світло фар.

Машина повільно під’їхала до входу, торкнулась бордюру.

Просто хтось приїхав. Не до мене. Не до нього.

Він помітив.

На мить — ледь-ледь, майже непомітно — щось змінилось у його обличчі. Він випростався.

Знову став тим самим — спокійним, зібраним.

— Гадаю, мені пора.

Пауза.

— Але ми з тобою ще побачимось, Кларк.