2.5

— Нііііі, — протягнула Клара, витріщивши очі й наливаючи каву з кавомашини. — Ти серйозно? Ти справді думаєш, що це був він?

Я сиділа на кухні, загорнута в піжаму, як у бронежилет, і вже починала думати, що мені глючить. Може, просто збіг? Може, памʼять вирішила підкинути мені хоррор-версію вечірки? Але, бляха, воно було. Я його впізнала.

— Сподіваюсь, я помилилася, — буркнула я. — Може, в мене дах поїхав. Побічний ефект від «запаморочливого успіху». У всіх зірок буває.

Клара сіла навпроти і підсунула мені чашку:

— Ну, якщо це реально був він… Що він там робив? І чому ти мені одразу не сказала?

— А що б ти зробила? Вийшла з келихом у центр кімнати й така: «Усім стоп! Це той самий виродок!»?  Отже, я обрала тактику — паніка і евакуація в ванну. Те, що я добре вмію - бігти. 

— Клас. Стратегія чемпіонів.

— А потім, як по розкладу, з’являється, вгадай хто?

— Не може бути.

— Може. Принц у спортивках — особисто.

— Ден?

— Ага. Герой із комплексом рятівника і виразом обличчя «Чим я можу допомогти?».

Клара на секунду зависла, а потім розсміялася так, що впустила пляшку коли.

— Боже, Мері… ти як магніт на сюжетні повороти.

Так, десь так воно й було. Але зараз мені стало смішно.

— Ну а що далі, Кларк? Велика горбинка виходить на сцену?

— Фу! — я кинула в неї чипсину.

Клара спритно впіймала й демонстративно її зжувала. Потягнулася за печивом і глянула мені в очі — цього разу м’якше:

— Ну і що ти тепер думаєш робити?

— Нічого. Жити далі. Ховатися від світу під пледом, як нормальна людина. Може, піду в монастир. Там мене точно ніхто не знайде.

— У монастир тебе не візьмуть. Із твоїм язиком ти на першій же сповіді зруйнуєш увесь орден.

Я пирснула.

— Серйозно, Кларк. Я тебе знаю. Якби це був просто переляк, ти б уже сто разів пожартувала й забула.

— А я що роблю? Жартую. Забула. Хочу ще чипсів.

— Хочеш сказати, все ок?

Я завмерла. Подивилася на неї. Потім кивнула:

— Ні. Не все. Але й не катастрофа. Я тримаюсь. Просто іноді мені потрібно трохи… тебе. Щоб ти була поруч. Щоб нагадувала мені, що я не з’їхала з глузду.

Вона обійняла мене:

— Слухай, я завжди поруч. Просто знай: я не піду. Ні від тебе в істериці, ні від тебе похмурої, ні від тебе в худі на три розміри більше.

Я кивнула. Грудна клітка стислося, але вже не від страху. Від чогось схожого на вдячність.

— Дякую. А тепер я готова слухати про те, як у тебе справи.

Клара відкинулась на спинку стільця й примружилась:

— Нуууу, ми  поїхали до його родичів у гори. Ідеально, якщо ти мрієш померти від нудьги. Спочатку — краєвиди, сніг, затишок. А потім — традиційне сімейне катування: «Кларочко, а коли вже весілля?» , «А ти чим узагалі займаєшся?», «А діточок коли?» Я вже на другий день почала шукати найближчий притулок для жінок, що тікають від свекрух.

— Жорстко.

— Ага. Але вижила. Не одружилась, в річку не впала, з диким козлом не втекла. Вважаю, поїздка вдалася.А ще… я скучила. За твоїм вічним бурчанням, за цими катастрофічними піжамами і за тим, як ти тричі підігріваєш чай і не п’єш.

Я відвела погляд.

— Пробач, що не подзвонила тобі після вечірки. Я просто… я не знала, що сказати.

Клара помовчала. Потім спокійно:

— Нічого й не треба було казати. Просто написала б: «Мені хріново». І все. Я б одразу летіла сюди.

Я кивнула. Губи затремтіли, але я сховалась у чашці чаю.

— Ну й добре, — сказала Клара, вже веселіше. — А тепер, поки ти знову не втекла в худі й самокопання, маю до тебе важливе питання.

— Яке?

— Суші чи піца?

Я розсміялася. По-справжньому, живо.

— Піца. Але тільки з ананасом. Щоб у тебе був привід страждати.

— Ти монстр , Кларк.живо.

— Саме той, хто в паніці тремтить  як лист на вітру 

— Хай так. Але ти мій монстр.

Ми засміялися знову.

І стало… ну, трохи краще. Просто легше дихати, коли поруч є хтось, хто дійсно тебе любить