2.4

У Стелли пахло квітами, яких я ніколи не бачила вживу.

Тепло, трохи вогко — як у теплиці. Десь ближче до підлоги тліли свічки, пахли лавандою, корицею і чимось солодким, трохи приторним.

На столику — чайник із заваркою кольору бузку, чашка з пелюстками орхідей.

Я сіла в крісло, не роздягнувшись. Підсвідомо обійняла себе за плечі. Було спекотно, але я залишила худі. Хай буде ще один шар.

Стелла не сказала «привіт». Не спитала «як ти». Просто кивнула. Дивилась спокійно. Так, ніби їй нічого не треба. Навіть слів.

— Тут як у спа, — буркнула я, втупившись у підлогу. — Залишилось увімкнути шум прибою і зробити масаж стоп. 

— Можемо увімкнути, якщо хочеш, - усміхнулась вона. - А от масаж стоп не обіцяю. 

— Ні - ні. Не треба. Тоді я зовсім забуду, навіщо прийшла.

— А ти пам’ятаєш?

Я кивнула.

— Просто хотілось, щоб хтось не ліз в мою голову… вголос.

Вона мовчала так, що я не почувалася винною за це мовчання. Я дивилася на візерунок на чайнику, на її руки, на килим.

Тільки не в очі.

— Сьогодні був дивний день, — сказала я. — Я розмовляла з людиною. Не близькою. Навіть не приємною. Але він питав. Не ліз у душу, а… ніби хотів бути в ній.

— Це лякає?

— Це злить.

— Наче я щось винна. Пояснити, відповісти, розставити все по полицях.

Пауза.

— А ще він раніше казав, що я огидна. Що нікому не сподобаюсь. Типу, жах. А тепер — ніби хоче бути поруч. Я не розумію.

— Ти йому не довіряєш?

— Та я взагалі мало кому довіряю. Але з ним — особливо. Або бреше, або сам нічого не второпає.

Стелла не перебивала.

В її погляді не було тиску. Вона дивилася трохи вбік — якось не лоб у лоб, а навскіс. Мовби слухала не словами, а тим, як я дихаю.

— Мені не подобається, коли на мене дивляться так, ніби шкодують. Жалість — це липко. Від неї хочеться витертися. Або втекти.

— А якщо це не жалість?

Я зітхнула.

— Тоді гірше. Тоді я не знаю, що це. Може, я комусь і справді стала цікава. Але це не стикується з тим, що він раніше говорив. Зовсім.

Я замовкла.

—  Це як у книжці. Спочатку герой повний придурок, потім — рятівник. А ти не встигаєш адаптуватись. От і я не встигла.

Стелла трохи нахилилась уперед. Голос залишався м’яким:

— А чого ти хочеш від цього контакту?

— Щоб поряд був хтось, хто нічого не чекає. Не чекає, що я відкриюсь, виправлюсь, зцілюсь.

Я підвела очі.

— Я не зламана. Я просто втомлена.

Вона кивнула.

— Тоді давай не будемо тебе лагодити. Просто побудемо з тим, що є.

Я кивнула і взяла чашку. Але рука трохи тремтіла. І не тільки від чаю.

— У мене була панічна атака, — сказала я раптом. — На вечірці. Було все нормально, а потім — ні. Просто клац — і тіло зламалось.

Стелла на мить затримала погляд. Не здивувалась. Не злякалась. Але щось у її плечах трохи напружилось.

— Що сталося?

— Я побачила когось. Точніше — впізнала. І не встигла нічого подумати. Просто… тіло згадало. Ноги обмерзли. Лікті тремтіли. Шкіра наче запеклась. Я навіть не зрозуміла, як опинилася у ванній. Закрилася. Сіла. Дихала. Дихала. І… не дихала.

— Це було страшно?

— Це було… знайомо. Як флешбек, тільки не в голові — в тілі.

— Ти знаєш, хто це був?

— Знаю. Але не скажу. Навіть собі боюсь зізнатись. Бо якщо скажу — воно стане справжнім.

Стелла мовчала. І я вдячна їй за це мовчання. Бо я б не витримала б навіть краплі жалю.

— Воно вже справжнє, — тихо мовила вона. — Просто ми поки не дали цьому форму. І нічого страшного в тому, щоб дати цьому бути без форми. Просто дати йому місце.

Я кивнула.

— Я просто боюся — його, себе, того, що буде, якщо я таки скажу.

— Давай поки просто будемо поруч із цим страхом. Не виганяти. Не розмовляти з ним. Просто дозволити йому бути.

Теплий запах орхідей. І спогад із дитинства — як бабуся гладила мене по спині, коли я хворіла.

І раптом — десь у центрі грудей — трохи відпустило.

Я вийшла з кабінету повільно, наче несла щось крихке.

Повітря надворі було інше — сухе, свіже, мовчазне. Я глибоко вдихнула, але від цього легше не стало.

Всередині все ще шуміло.

Я опустила капюшон, притиснула долоні до обличчя. Хотілось просто вимкнути думки. Хоч на кілька годин.

Телефон завібрував у кишені. Клара.

Я натиснула на зелений кружечок.

— Я вже в дорозі! — пролунав її голос, гучний, захоплений, як завжди. — І, Кларк, тримайся: я приїжджаю тебе рятувати. Суші, піца, сто серій серіалів і душевні розмови до ранку.А ще — у мене купа новин після цієї божевільної поїздки.

Я посміхнулась. Вперше за день — по-справжньому.

— Чекаю. І… дякую, Кларо.

— Та не дякуй. У мене шосте чуття. Я знала, що ти зараз десь мучишся у своїй голові. Так от — досить. Я вже близько. - Люблююю! 

Вона кинула трубку, як завжди — різко, по-своєму.

А я стояла на тротуарі, стискаючи телефон у долоні, й раптом відчула — мене ще не відпустило, але вже не так страшно.

Клара… як я за нею скучила!