Ден

Я завжди приходив на майданчик один. Без форми, без команди, без свистків. Просто я, кросівки, бетон і м’яч, який реагує краще, ніж люди.

Тут не треба нічого пояснювати. Не треба сперечатись.

Тут — тільки кидок і відскок.

Є ціль. Кільце. Проста штука. Ніяких емоцій. Ніяких зайвих розмов.

А ще тут можна трохи провітрити мізки.

У навушниках старий Chamillionaire — “Ridin’”. Трек ще з динозаврів, але мені заходить.

М’язи розігріваються, в грудях — повітря, аж розпирає.

Це схоже на порядок. Раз, два, три — кидок. Усе, що я можу контролювати. Усе інше — до біса.

Досить думати. Кидай.

Але не виходить. Думки липнуть, як багнюка до підошви. Не відпускають. Не розумію, чому Кларк засіла в голові. Не розумію, чому досі думаю про ту кляту вечірку — про її обличчя, про те, як вона притискалась до стіни.Вся скута. Наче на неї хтось натиснув.

Чорт забирай.

Вона ж нічого не просила. Відштовхувала.

То чого мені не пофіг?

М’яч летить у кільце… мимо.

Та твою ж ….

Я не вмію бути “мимо”. Взагалі. Завжди — в лоб. Якщо щось не так — я лізу. Кажу. Тисну. Добиваюсь. Не вмію чекати. Не вмію мовчати. Не вмію — і все.

Це не про почуття. Це про справедливість. Бачиш, як людина тоне — або проходиш повз, або тягнеш. А я тягну неакуратно. Я хапаю.

Іноді мені здається, що я бачу її справжньою. Без маски. У той момент, коли очі провалюються, губи тремтять, плечі опускаються. А потім знову броня. Знову ідіотські жарти. Усмішки, за якими нічого не видно.

Чого я від неї хочу?

Зізнання? З якого дива?

Наше знайомство — суцільне лайно.

З чого б їй мені відкриватись?

Я ж сам сказав — не буду лізти.

А лізу. Бачу, що їй важко — і все одно сунусь.

Бо інакше не можу.

Я пам’ятаю, як це було. Вже було.

Вона теж мовчала.

Теж жартувала. Сміялась. Робила вигляд.

А потім… було вже пізно.

Часто уявляю її поряд. Зараз би вона засміялась і сказала: «Ото ти влип, братець».

Що б це не означало.

З того часу, як її не стало, у мене спрацьовує тригер. Бачу в комусь ту саму тінь — і все, дах знесло.

Я не хочу знову пройти повз.

Не хочу знову чути «в мене все нормально» — а потім тиша. Холодна, як плита.

І ще. Мені страшно.

Бо, здається, це вже не просто про допомогу.

Мене до неї тягне. А її — хтозна. Може так, а може й ні.

А навіть якщо так — це нічого не змінює.

Скрип металу. М’яч залітає в кільце. Чисто.

Я роблю крок назад. Вдихаю. В голові шумить: почуття, минуле, страх, мотиви. Я не знаю, чого хочу.

Зізнання? Ні.

Просто хай буде. Навіть з усією своєю фігнею.

Бляха, та що ж воно коїться?

М’яч полетів у щит — глухий стукіт, відскок.

Зціпив зуби. Знову мимо.

— Пірс, єпт! — голос ззаду, знайомий, розкотистий. — Можна не ламати кільце щоночі?

Повертаюсь. Марк. Наш форвард. Усмішка до вух, рушник на шиї, в руці — пляшка води.

Кидає погляд на м’яч:

— Знову твоя нічна терапія?

— Типу того, — бурчу, витираючи лоба. М’яч знову скаче біля ніг.

— Завтра зустріч зі скаутами. Ти не забув? Після тієї гри вони сказали — ти їх головна цікавинка. Шанс на стипендію — не просто “є”, а прям серйозний.

— Знаю.

— Знаю, — передражнив він. — Ти взагалі розумієш, чувак, що це твій білет? Не якась гіпотетика. Реальний. Твоє кляте майбутнє, Пірс.

Чи розумів я це? Та ясна річ. Я рахував кожну гру. Розбирав статистику, як шахи. Баскет — моя територія. Мій ґрунт під ногами. Але останнім часом у голові з’явилось ще щось. Суцільна маячня. 

Марко прищурився, ковтнув води.

— О, знову ця фізіономія. “Я в астралі, не чіпай”.

— Відчепись, — буркнув я.

— Ну а що. Ти реально літаєш. Тебе тут нема. Ти десь із чортами в голові.

— Може, й так.

— Бля, тільки не заливайся соплями через бабу. Це ж не через дівок, вірно?

Марко зупинився, зробив ковток води, а потім тицнув пляшкою в мій бік.

 —  Я не знаю, що там у тебе. Але знаю одне — не просри це.Ти тягаєш команду за собою навіть тоді, коли в тебе в черепі Тарантіно на баяні грає. Збери себе до купи, Пірс. Завтра — це твій виліт у нормальне життя.

— У мене нормальне життя, — буркнув я, хапаючи пляшку.

— Ага. Особливо коли ти в першу ночі розмовляєш із м’ячем.

Я зареготав.

— Гірше — я його слухаю.

— Ну от і піздець, — зітхнув Марко, хитаючи головою. — Ти б себе бачив. Король драми. Ооой, Пішли вже, поки ти тут асфальт не розплавив, — кидає він, звертаючи до виходу.

— Асфальт тримається, на відміну від тебе після трьох бургерів.

— Ей, Я масу набираю.

— Ти набираєш бортик над шортами, брате.

— І все одно гарніший за тебе.

— А от з цим вже не посперечаєшся, — хмикнув я.

Я сховав пляшку в рюкзак. Перекинув його через плече, підібрав м’яч і рушив за ним.

Башка забита, але ноги самі ведуть.

Головне — гра. Все інше — потім.

Як буде — так і буде.