2.3

Після кількох прощань, ще однієї порції обіймів, двох сліз мами, трьох настанов і десяти пластикових судочків з їжею — я, нарешті, виїхала.

Ні, не емігрувала. Просто рушила назад у свій «університетський побут», де холодильник пустий, а єдиний звук у квартирі — це шурхіт власного вигорання.

Мама передала мені огірки, вареники, пиріжки, сирники, три види печінки (дякую, ні), пакет з яблуками і фразу:

— Там же холодно, ти не застудись!

Мені хотілося відповісти, що холод — не ззовні, мам. Але я обмежилась усмішкою. Напівщирою. Ну, десь на чверть.

Брат  вийшов лише на хвилинку, бо «в мене матч у FIFA, вибач, ти ж розумієш».

Розумію. Я теж, бувало, тікала в екрани.

— Люблю тебе! — крикнув він, зникаючи в кімнаті.

У потязі пахло ковбасою, шампунем «яблуко» і втечею.

Я розклала все, що мама дала, як стратегічний запас на апокаліпсис, і сиділа, дивилась у вікно.

Поле. Сніг. Темрява.

Усе, як я люблю: нічого не треба робити, тільки їхати вперед.

Коли я нарешті дісталась до квартири — зрозуміла: усе повернулось на круги своя.

Тиша.

Мої речі на своїх місцях.

Шкарпетки на сушарці, та сама немита чашка на столі.

І чайник, який гріє воду так повільно, ніби теж не хоче починати новий рік.

Я кинула сумку, сіла на диван й кілька хвилин просто вдивлялась у стелю.

Не тому що філософствувала.

Просто не хотіла знову бути в тілі.

А потім — університет.

Бетонні стіни. Люди з кавою. Люди без кави. Люди без сну.

Ті самі обличчя, ті самі куртки.

Клара ще не повернулася — вони з Максом затрималися на два дні на лижах.

Отож я знову сама.

Я стояла біля автомата з кавою і намагалася вгадати, скільки ще спроб він зробить, перш ніж остаточно видасть мені пластиковий стакан із жовтою водою і надією на смак кави.

Поруч шуміли студенти. Усі трохи сонні після канікул, але вже з новорічними фразами в дусі: «Цього року я точно буду вчити лекції вчасно».

Смішно.

Я вже натискала кнопку, коли він з’явився.

Просто став поряд.

Без попередження.

Без привітання.

Ден.

— Нам треба поговорити.

Я зробила ковток кави й скривилась. Вода з ароматом гидоти.

— Привіт, Ден. Як святкував?

— Не починай, Кларк.

— Оу. Ти вже злий? Ми пропустили фазу «запитання з посмішкою»?

Він дивився прямо. І це вже не було жартом.

Це було: ти мені винна правду.

— Що тоді сталось у ванній?

— О! Ти про це! Говорила з мамою. Плакала їй у слухавку, сидячи на підлозі. Всі так роблять на вечірках, правда?

— Перестань.

— Ден…

— Ні. Я бачив твоє обличчя, Кларк. Ти виглядала так, ніби світ от-от розвалиться. А потім — фраза про дзвінок мамі?

— Може, мама вміє розвалювати світи. У кожного свої таланти.

— Я серйозно.

— І я.

Він зробив крок ближче.

— Чого ти боїшся? Сказати мені, що відбувається? Чи того, що я побачу тебе без усіх цих жартів?

Я змовкла.

Не тому що не мала що сказати.

Просто слова застрягли десь у грудях, між «я в порядку» і «допоможи мені».

— Це не твоє діло, — прошепотіла я нарешті.

— Та ну?

— Ми ж не друзі. Ти просто… був там. І цього недостатньо, щоб я відкривала архів травм у тебе на столі.

Ден стиснув щелепу.

— Я не хочу знати все. Я просто хочу, щоб ти перестала робити вигляд, що нічого не було.

— Добре, — я зробила ще ковток. Він був ще гірший, ніж перший. — Було. Але я не хочу це розжовувати. Не зараз. І не з тобою.

— Чому не зі мною?

— Бо твій жалісний погляд — це останнє, чого мені зараз бракує в колекції.

— Що сталось тоді на вечірці, Кларк?!

Він сказав це не криком.

Не шепотом.

А саме так, як кажуть люди, які більше не хочуть чекати.

Я зітхнула. Повільно. Втомлено.

— Послухай. Було багато людей, погана вентиляція, гучна музика. Трохи тривожно. Трохи задушливо. Типова вечірка, до яких я не звикла. Що ти хочеш почути?

— Брехня, Кларк! Це знову брехня!

Він справді виходив із себе. І мені стало лячно — не через нього.

Через себе. Бо я знову зводилась до жарту, коли треба було мовчати.

— Ден, ти не мій психотерапевт. Не мій хлопець. Не мій друг. Будь ласка. Залиш це.

Вперше я сказала це не як оборону.

Просто — визнання.

Він мовчав.

Але не зрушив ні на крок.

Я подивилась на нього.

— Ладно, давай так. Я не кажу, що мені не потрібна допомога, — сказала я. — Але це… не твоя справа, Ден.

Я зробила ковток кави. Вона давно вже була холодна.

Поставила стакан на автомат.

— Будь ласка. Залиш це.

Я вже збиралась іти.

Але він заговорив. Рівно. Спокійно. Без тиску. Але так, що я зупинилась.

— Хочеш ти того чи ні, Кларк… але я все одно дізнаюсь, що тоді сталося.

Я не відповіла.

Просто розвернулась і пішла.