2.2

Ми вийшли з Тімом на вулицю.

Було кайфово просто вирватись з того липкого, гучного пекла. Падав сніг.

Тім зупинився й подивився на мене.

— Куди ти зникла, Кларк?

— Пішла води попити. А потім зателефонувала мама. Ти ж сам чув, що там відбувалося — довелось знайти хоч якесь темне місце.

Він мовчав.

Було видно — не вірив.

— До речі, хто така Міла? — я вдала, що мені весело, й кинула на нього хитрий погляд.

— Колишня, — коротко відрізав він. — І не те щоб вона мене сильно хвилювала. І тебе не повинна, Кларк.

Я кивнула.

— Добре. Питання знято. Просто хотілось дізнатись про тебе більше — от і все.

Далі ми йшли мовчки.

Ми звернули на мою вулицю. Точніше — до будинку Макса.

— Хочеш зайти? Можу пригостити кавою.

Тім глянув на мене якось… інакше.

— Ні, Кларк. Іншим разом, — знову коротко відрізав.

І пішов.

— Дякую за вечір, — прошепотіла я йому вслід.

Я тихо відчинила двері.  У кімнаті було темно, лише вікно блищало гірляндою з сусідського балкона.

Скинула куртку. Светр. Черевики.

Волосся розсипалося з хвоста. У вухах гуло — від музики, від людей, від напруги.

Я сіла просто на підлогу, під батареєю, поруч із порожньою чашкою, яку так і не прибрала зранку.

Обхопила коліна. Спина вперлась у стіну. І нарешті стало зрозуміло, наскільки я втомилась усе це тримати.

Було тихо. Дуже.

Тиша не відпускала — вона стискала.  І якщо довго так сидіти — розмазуєшся в ній, стаєш порожнім фоном. І це навіть не страшно. Це просто факт.

Місто за вікном ще жило. Хтось запускав феєрверки, хоча до Нового року залишався ще тиждень.

І от тоді я дозволила собі просто… посидіти.

На підлозі, в темряві, я знову стала собою.

Такою, яку не помічають і, чесно кажучи, хрін з ним.

Я не плакала. Просто дихала. 

Екран спалахнув.

«Серйозно, Кларк?»

Ден.

Я втупилась у це повідомлення. Сарказм, мій вірний пес, десь загубився. Нічого дотепного, нічого гострого.

Я втомилася. Все в мені — втомилося.

— Час додому, Кларк, — сказала я вголос.

Схопивши  телефон, почала шукати дати, коли можна нарешті звідси зникнути.

————

Поїзд ще навіть не рушив, а я вже видихнула.

Не з полегшенням, просто… перестала тримати всередині все те, що тримала останні дні.

Наче хтось висмикнув із мене шнур, і все повисло: думки, тривоги, реакції.

Я реально втомилась. Так і сказала менеджеру на роботі — й пішла. В закат, як то кажуть.

Мене не лякало навіть звільнення, бо,якщо чесно, з Геловіну моє життя пішло під три чорти.

Не вилазила ні з кабінету психолога, ні з власної голови. В душі — не просто яма, а така собі психологічна Маріанська западина.

Тож: сесія закрита, на роботі — відгули, і я їду додому.

Боже. До-до-му.

За вікном миготіли сірі будинки, потім — поля, потім темрява. Телефон я вимкнула ще у вагоні. Хотілося, щоб світ замовк.

Хоч на кілька годин.

Хоча, якщо чесно, ніхто й не писав.

Тільки Клара. Але вона знала — і підтримала мою «перерву».

На вокзалі мене зустріла мама. В своїй гігантській куртці, з розстебнутою шапкою і термосом у руці.

— Ти якась інша, Мері. Ти там взагалі спиш? Їси?

— Привіт, мамо.

— Господи, подивись на себе! Під очима тіні, як у моєї фіалки на підвіконні. Де твоя валіза?

Вона не чекала відповіді. Потягла мене за руку, всунула в долоню банан (?!), почала розповідати, що в тітки перелом руки, кіт знову втік, а сусід з четвертого одружився з вдовою.

Що?!

Я слухала й не слухала. Але чорт забирай, так, мені було добре. Звично. По-справжньому.

Це прекрасно. Боже, як це прекрасно. Я справді вдома.

Коли я була маленькою, то мріяла поїхати жити у велике місто, знімати квартиру з сусідкою навпіл, жити заможно (ха-ха).

І ось вона — я.

А зараз, в цю мить, мені здавалося — я б усе віддала, аби просто повернутись додому.

До мами на кухню.

У машині пахло вишневим ароматизатором. На сидінні валялася рукавичка мого молодшого брата і якась наполовину з’їдена шоколадка.

А вдома — тепло, шум, світло з кухні, запах котлет, хтось крикнув:

— Мері приїхала!

Потім:

— Де зарядка?

Потім:

— Ти надовго?

А потім мама:

— Як же я рада, що ти вдома, рідна. Дуже.

На кухні тягнуло мандаринами й чимось смаженим. Напевно, печінкові битки. Моє дитяче пекло на тарілці. Я завжди думала, що втечу від цього запаху назавжди.

Але зараз — будо байдуже.

Бо я вдома. 

Мама крутилась біля плити: помішувала ложкою, поправляла гірлянду над вікном і питала, де лежить скотч. Радіо грало фоном, хтось співав новорічну пісню з абсолютно мертвим ентузіазмом.

На підвіконні стояли два ананаси, тарілка з печивом і пляшка лимонаду, яку брат відклав «на Новий рік».

У свої десять — це для нього щось типу шампанського.

Я сиділа за столом. У руках — чашка з чаєм.

Гарячим, звичайним, не з травами і не з лавандою — просто з лимоном і цукром. Як у дитинстві. Мама щось говорила, я кивала. Вставляла «угу» в потрібні паузи.

Телевізор бубнів з кімнати. Тато, як завжди, спав під старі фільми. Десь брязкали іграшки — брат намагався почепити мішуру, але вона весь час падала.

Так добре і так затишно. 

Телефон лежав поруч.

Мовчки.

І мене це влаштовувало

—————————

Я провела там більше тижня.

Нічого особливого не відбулося — і, чесно кажучи, саме це було справжнім дивом. Ніхто мене не тряс, не розпитував, не намагався «розібратись, що сталося».

Мама просто готувала  мені смачні страви, ми багато гуляли засніженими вулицями, а вечорами дивилися улюблені фільми. І розмовляли.  
Брат помітно подорослішав. Хоча все ще бігав по квартирі у піжамі з акулою — тепер він не їв рис, бо «там крохмаль».

Тато засинав під усе підряд: від кулінарних шоу до старих  комедій.

І все це разом було… правильно.