2.1

Ден.

Коли я зайшов, у домі вже було шумно. Сміх, музика, хтось горлав із вітальні, хтось грав на гітарі, хоча грати він точно не вмів. Я пробрався до бару, налив собі щось темне, різке — не перевіряв, що саме. Хтось ляснув по плечу. Я не обернувся. Все одно.

У Петерсона завжди було тісно. Навіть коли вдома нікого. Люди туляться по кутках, ніби бояться залишитися самі. Сміються надто голосно. Рухаються надто різко. Хтось знову намагається ввімкнути світломузику. Очі ріже.

Я рушив далі, вглиб кімнати, повз диван, захаращений чиїмись ногами. В кутку хтось танцював під караоке. Стає жарко, як у спортзалі , тільки без сенсу.

Зробив ковток. Алкоголь виявився міцнішим, ніж я думав. А може, день був надто довгим.

Пітер махнув мені з іншого кінця кімнати. Я кивнув. Розмовляти не хотілося.

Проходив повз дзеркало в коридорі. Побачив себе. Втомлене обличчя. Футболка з’їхала на плече. Плювати. Усі зайняті собою.

І тут боковим зором помітив, як хтось пробирається крізь натовп до ванної. Повільно. Напружено. Плечі зведені, наче намагається зменшитись.

Кларк.

Притиснула руку до грудей, ніби щось болить. Опустила голову. Уникає поглядів.

Секунда. І двері за нею зачинились.

Я зупинився.

Не те щоб мені було діло. Просто… виглядало дивно.

Не моє діло.

Просто вона виглядала, як людина, якій терміново потрібна тиша. Повітря. Зникнути хоча б на хвилину.

Я зробив ще ковток. Спирт різонув горло. Розвернувся до зали — і знову в спину вдарила хвиля шуму. Сміх, музика, чийсь вереск, щось гепнуло на підлогу.

Я знову глянув на двері ванної.

Світло всередині горіло. Тіні під дверима — ледь помітні.

Може, їй просто погано від натовпу. Буває. Перебрала. Або просто настрій.

Я вже хотів розвернутись. Зробити вигляд, що нічого не бачив.

Але перед очима — обличчя. Знайоме. Теж у ванній, але кілька років тому. За зачиненими дверима. Тоді я теж не постукав. Подумав: «Справиться».

А вона  не справилась.

Я стиснув зуби. Поставив стакан на полицю біля стіни. І тихо підійшов ближче. 

———————-

— Ден, чувак, ти Мері не бачив? — Тім підійшов ззаду, виглядав трохи напруженим.

Бачив. Прямо за цими дверима. Краще б ти за своєю дівчиною приглядав.

Подумав, але нічого не сказав.

— Ти про Кларк?

— Ага. Сказала, що піде по воду — і зникла. Ніде нема. 

— Думаю, вона тут. — Я кивнув на двері ванної. — Зайняла раніше за нас. Чекаю в черзі.

Тім насупився.

— Точно вона?

— Майже. — Зробив вигляд, ніби мені все одно. — Кларк, якщо ти там — закінчуй. Черга в туалет росте, як до терапевта.

Тиша.

Косо глянув на Тіма. Він стиснув губи, опустив руки.

— Може, їй зле? — тихо сказав він.

— Може, — відповів я. — А може, просто ховається від усього цього трешу.

— Вона так робить?

— Не знаю. — Я знизав плечима. — Твоя дівчина. Ти ж з нею прийшов.

Він нічого не сказав.

Ми обидва втупилися в двері.

Світло під ними не ворушилось. Та сама тиша.

Бляяяяя.

Ненавиджу це відчуття.

Коли не знаєш — лізти чи відступити.

А все одно стоїш.

— Кларк, якщо ти там — закінчуй. Народ вже ломиться.

Мері. 

Голос. З-за дверей.

Ден.

Я стиснулась.

Занадто голосно. Занадто… прямо.

Але ніби з гумором. Жарт.

Я не відповіла. Не могла.

Якщо скажу хоч слово — голос зірветься.

— Може, їй зле?

Це Тім.

Блін. Вони обидва там?

Зараз, Кларк, треба мовчати. Просто мовчати. Все пройде. Ще хвилина. Максимум — дві.

Потім встану. Вмиюсь. Вийду. Скажу: «Вибачте, дякую, будь ласка».

Як завжди.

І всі забудуть.

Крім мене.

Блейка.

Він бачив. Дивився. Занадто близько. Занадто довго.

Наче чекав, поки я зламаюсь.

Не думаю, він це спеціально,  мені тільки здалося. Але після його погляду — всередині все перекосило. Наче хтось смикнув за нитку. І потягло за собою: тривога, дрижання, втеча.

Ви знаєте , я вже переживала панічні атаки. Один-два рази. Я знала, що це. І що робити. Знала, що мине. Але що робити з двома хлопцями за дверима — не знала.

Ден мені подобався.

Хоч я і твердала собі, що ні — та від правди не втечеш. Я часто думала про нього. Не бачила нас разом. Я й він — це абсурд. Але уявляла, що він просто поруч і  йому не всеодно. 

А Тім… я його любила. Як друга.

І, напевно, так само чітко розуміла, що між нами ніколи нічого не буде. Бо він — ну просто Тім. Отака історія.

Я глянула в дзеркало.

Ну що, там та сама Кларк.

Зляканий погляд. Трохи розпатлане волосся.

Заспокойся, Мері.

Видих.

— Клааарк! — знову стукіт у двері.

— Мері, скажи, що з тобою все нормально, — попросив Тім.

Я поправила волосся.

Відчинила двері. Посміхнулась — тією самою натягнутою, «все ок» усмішкою.

— Все нормально! Просто дзвінок від мами — терміновий і капець який нудний. Тож треба додому. Ти ж не проти, Тім?

Він кивнув. Я не дала йому сказати більше.

Повернулась до Дена.

— До речі, гра була крута. Не знала, що ти такий…. влучний — не тільки на словах. Вразив.

Ви б бачили його очі…