2.

Ви колись відчували, що вам… не на своєму місці?

Коли хочеться просто щезнути?

Якщо так — ви мене зрозумієте.

Квартира зустріла нас басами, що пробивали навіть крізь підлогу. Двері прочинились — і мене накрило запахом алкоголю, диму й чогось ще… липко-солодкого.

Ідеальний момент, щоб розвернутись і піти.

Ну ж бо, Кларк.

Але ні. Ідеш до кінця, яким би він не був.

Світло було настільки тьмяне, що обличчя здавались привидами. Лише силуети, тіні, сміх, якісь темні плями на шпалерах.

Хтось танцював біля вікна, хтось обнімався прямо в коридорі.

Хтось явно шукав туалет.

Я одразу ж відчула себе ідіоткою.

Светр. Звичайні темні штани. Волосся зібране в хвіст.

А дівчата навколо ніби змагались, у кого коротша спідниця й яскравіший хайлайтер. Блищали, як ялинкові іграшки.

Ну звісно. Варто було б переодягтись.

Але хто ж знав, правда?

Я — не те щоб проти скромності.

Але зараз…

Зараз хотілося провалитись крізь підлогу.

Тім акуратно притримав мене за лікоть — і по ньому було видно: він тут свій. Усміхався, махав комусь, вітався з хлопцями, обіймав дівчат.

А я почувалася, як гість на чужому дні народження, куди тебе покликали з ввічливості.

Навіть не з ввічливості — просто щоб по кількості збіглось. П’ять на п’ять. Хлопці й дівчата.

— Розслабся, — нахилився до мене Тім. — Тут реально весело.

— Ага. Весело, — кивнула я й трохи сіпнула плечима. Моя улюблена поза: «мене тут нема».

До нього одразу ж підскочила одна.

Ну звісно. Ліза.

Я ще не встигла як слід зайти в кімнату, а вже хотіла піти.

Вона мельком глянула на мене — на мій «лук».

Ну, по тому погляду все ясно. Вона трохи не розуміє, що я взагалі таке.

— Ліза! — простягнула руку і натягнуто всміхнулась. — А ти…

— Мері! — відповіла я.

— Мері, значить. Дуже приємно! — вона обернулась до Тіма. — Тебе Міла шукає… мабуть, дарма ти це…

Вона говорила про мене. Прозоро. Дуже прозоро.

Тім нічого не відповів.

———-

Я втекла на кухню. Просто… щезла.

Сказала Тиму, що хочу води. Або й не сказала — не пам’ятаю. Просто пішла.

У таких місцях однаково ніхто не помічає, хто зникає.

Кухня виявилася такою ж, як і все інше: напівтемрява, липкий стіл, чипси, стаканчики, пляшки, плями на плитці.

Я підійшла до мийки, відкрутила холодну воду й підставила руки.

— Ти не фанатка вечірок, так?

Голос — чоловічий, спокійний, із легкою усмішкою.

Я озирнулася.

Парень стояв у прорізі, спершися плечем об одвірок. Високий, примружений, із трохи нахабним обличчям.

Щось у ньому… знайоме.

— Вибач, — сказав він, заходячи. — Не хотів лякати. Просто ти тут така…

Він урвався, налив собі щось у стакан і сів на край стола.

— Усі зазвичай кричать, п’ють, позують. А ти — тут. Наче молодша сестричка, що тихцем зайшла на кухню.

— Спостерігаю, — знизала я плечима. — Нове хобі.

Він усміхнувся.

— Блейк.

Блейк.

Я знала це ім’я. І ті відчуття, що піднялися всередині, мені не сподобались.

— Мері, — відказала я сухо.

— Ага. Чув, — кивнув він.

Дивився трохи довше, ніж прийнято. І цього вистачило.

Перевіряєш, упізнаю я тебе чи ні?

— Раніше тебе тут не було.

— Вірно.

Голос рівний, а всередині вже калатає.

— Ти з Тимом? Чи так, сама по собі?

Я промовчала. Просто зробила вигляд, що п’ю воду.

Він хмикнув.

— Ну, неважливо. Петерсон казав, буде гаряче, але, як на мене, тут шумно й душно.

— Погоджуюсь, — кивнула я.

— Знаєш…

Він змовк.

Я чекала.

— Забий. Вибач, не лізу. Просто… іноді чужі обличчя здаються знайомими.

Поглянув на мене ще раз — там було чи то цікавість, чи то щось неприємно лоскотливе під шкірою.

Я застигла.

— Все нормально, — сказала я. — Просто вечірки не мій формат.

Він підвівся, відпив зі стакана.

— Не твій — тим більше варто бути тут. Щоб було, що згадати.

Кивнув — без усмішки. І пішов.

А я лишилася.

З краплинами води на долонях, із гулом у вухах.

І з чітким відчуттям: щось тут не так.

Шум вечірки знову накрив. Баси прошивали підлогу, сміх відлунював у грудях.

Хтось крикнув — і цей звук ніби вирвав мене з власного тіла.

Я здригнулась. Крок назад — занадто різко. П’ятою зачепила смітник.

Дихання зірвалося саме в ту мить, коли я спробувала його вирівняти.

Вдих — раз. Видих — два.

Не працює.

Грудна клітка стислилася. Кисню бракувало. В голові — гул, у пальцях — голки.

Я вчепилася за край мийки. Метал холодний, долоні липкі.

Тільки не тут. Не зараз. Не при них.

Крок. Ще крок. У спину врізався різкий сміх.

Я замкнулася у ванній. Клацнула засув. Сіла на край ванни.

Скрутилася в кут.

Дихай. Ну будь ласка, Кларк. Просто дихай.

Та тіло не слухалось. Ні руки, ні ноги. Все тремтіло, все пловало.

Пульс у скронях гупав, мов сигнал тривоги.

Сльози покотилися самі. Беззвучно.

Ніби це вже не паніка, а сором.

За те, що знову… ламаєшся.

Я пам’ятала той голос і те ім’я.

— Ти не донесла нам замовлення, відьмочко…

Чи, може, у мене параноя?

За дверима шум не стихав, але раптом став глухим, як під водою.

Я сиділа, притиснувши коліна до грудей. Скільки минуло? Хвилина? Десять?

Просто сиди. Просто… не помри тут. Окей, Кларк? 
Ну що, вийшла із зони комфорту?

Сиділа б зараз вдома, дивилася свій сраний серіал, жерла морозиво ложкою з банки й не вигадувала собі «нові горизонти».

Я намагалася дихати. Саме так, як вчила мене Стелла — коротко, повільно, не ковтаючи повітря, а тягнучи його, як по інструкції.

Охрєнєнна вечірка. Бери з собою спогади, Кларк.

І раптом — стук.

Різкий, чіткий.

— Зайнято? — чоловічий голос.

Знайомий.

Занадто.