1.9

Я не дуже тямлю в баскетболі, але вже з перших секунд стало ясно — це буде не просто гра. Це буде  бійка.

Ден накривав суперника, як хижак. Жодного зайвого руху. Здавалося, він знав, куди той кине, ще до того, як той сам це усвідомить.

І мене реально бісило, що я тупо витріщаюсь. Постійно. Шукаю його очима.

Він мене приваблював — і це було так само очевидно, як і те, що мене звуть Мері.

Я вичистила дурні думки з голови і знову врубилася в гру.

Натовп ревів. Тім щось вигукував поруч, але я чула лише глухий стукіт м’яча об паркет і скрегіт кросівок.

І серце. Моє, здається.

В якийсь момент вони зіштовхнулись плечима, і я ледь не скрикнула. 
Ден відлетів, але одразу ж підвівся. Жодного слова. Лише погляд.

Такий, що морозом по спині. Навіть тут, у цьому дурдомі з криками.

Гра ставала все жорсткішою.

Про «матч між уніками» всі давно забули. Це була м’ясорубка.

Падали, вставали, сперечались із суддею.

Ден отримав ще один фол —і зал вибухнув, наче там щойно бомбу заклали.

Він витер лоба тильною стороною долоні, кинув погляд у бік лави, де щось репетував тренер, і знову повернувся в гру.

Було видно — він на межі. Всі були.

Рахунок — нічия.

Залишилось десять секунд.

Десять.

Я відчула, як нігті впиваються в долоні.

М’яч у нашої команди. Пас, біг, паніка.

І ось він — Ден.

Отримує м’яч, відходить назад, ухиляється від блоку.

Три.

Кидає з-за дуги.

М’яч летить.

Дві. Одна.

І —

тишина.

На мить зал стих, ніби затамував подих разом зі мною.

БАМ.

М’яч у кільці.

Свисток.

Гул. Істерика. Люди зриваються з місць.

Я схопилася на ноги. Не пам’ятаю, як.

Тім плескав у долоні, хтось позаду вже волав щось нецензурне від захвату.

А Ден…

Він просто стояв, дивився на кільце, ніби сам не вірив.

Потім озирнувся до трибун. На мить.

І в його обійми кинулась Ліза.

От і казочці кінець.

Ні романтики.

Ні поглядів.

Ні чортової хімії.

Нуль.

Ну і дура, Мері Кларк.

—

— …з нами?

Я ніби прокинулась і глянула на Тіма.

— Пробач, що? Я щось зависла, сорі, — пробурмотіла я.

Я кажу, може зайдемо на вечірку? Хоча б на пару годин.

— Вечірку? — я блимаю

Тім глянув на мене з подивом.

— Ти не слухала, так? Усі йдуть на after-party святкувати вихід у фінал. Я питаю: може, і ми забіжимо ненадовго?

Я задумалась.

— Але якщо ти не хочеш — норм. Можемо просто випити кави десь, — додав він з усмішкою.

Очевидно було, що я не хотіла ніяких вечірок. Що мені там робити. 

Але чому, чорт забирай, ні, Кларк?

Не сподобається — втечеш. Це ти вмієш.

— Я за! Вихід із зони комфорту, ну.